Ексклюзивы
воскресенье, 27 января 2019 21:45

В тот же миг по затылку ударили так, что в глазах начало темнеть - финалист "Новеллы по-украински"

В тот же миг по затылку ударили так, что в глазах начало темнеть - финалист "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Додому" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Владислава Супруненко. Автор родился в Житомире в 1994 году. Окончил Национальный авиационный университет по специальности "инженерия программного обеспечения". Весной 2018-го прошел курсы писательского мастерства от Litosvita.

"Люблю активно отдыхать, и все же нахожу время, чтобы фанатично читать. Последние полгода уделяю своему литературному образованию. Время от времени путешествую и уже пользовался безвизом с Европой", - пишет о себе автор.

Живет в Киеве.

Полный текст:

На вулиці вже достатньо світло, щоб можна було бачити без ліхтарів, та до появи сонця над обрієм ще далеко. Вузькі вулички навівають холод своїм вологим подихом. Будапешт тільки готується до нового весняного дня, але вже дозволяє випадковим перехожим блукати його коридорами, тихими скверами та квадратними темними дворами, в які сонячне світло взагалі намагається не заглядати.

Устим не створює багато шуму йдучи містом. Старі кеди, які бачили тисячі доріг, на таке не здатні.

Хлопцеві ще довго тинятися цими вулицями, чекаючи на свій автобусний рейс. Він приїхав вчора ввечері із Загреба. Звідти ж останнього разу писав батькові, що у нього усе добре, та розповідав, як збирається діставатися додому. Про те, що грошей лишилось хіба на дорогу, Устим вирішив не розповідати, щоб не змушувати старого нервувати. "На дорогу вистачить, на воду вистачить, поїм уже вдома" — рахував він.

— Хлопче, стій, — прозвучав за спиною ніжний голос. — Котра година?

Устим поволі повернувся, щоб побачити, хто насмілюється порушувати світанкову тишу, кому належить цей янгольський голос.

З вікна першого поверху, наполовину висунувшись на вулицю, виглядала гарненька брюнетка з виразними світлими очима. Устимові не вдалося зрозуміти, якого кольору у неї очі, бо єдине світло, що вимальовувало її обличчя в цьому темному дворі, йшло від вогника тонкої цигарки, яку вона палила. Другою рукою обіймала своє ж плече. Здається, хлопець пройшов прямо під нею і навіть не зауважив. Світанкова мара.

— Майже шоста, — глянув Устим на годинник.

— Дякую. Звідки ти? — вона кинула оком на його стрічку-прапор, що була зав'язана з боку рюкзака, і одразу ж додала, — З України, так?

— Так, повертаюсь додому.

— Повертатись додому — це чудово. Рада за тебе, — вона легенько посміхнулась усмішкою, що ідеально пасувала її голосу.

— Мені більше подобається подорожувати.

— Всі так кажуть, але справжня цінність у тому, щоб повернутись додому. — дівчина зробила паузу, затягуючись цигаркою. — Ти голодний? Будеш курагу?

— Що? Я… Ні. Я краще піду, — зашарівся хлопець.

Вона швидко нахилилась до нього та вільною рукою провела по його щоці. Ніжно погладила його неголені вилиці та опустилась кінчиками пальців до самого підборіддя. Устимові всередині усе потеплішало.

— Заходь, не соромся. Є молоко, курага. Погрієш мене, якщо не хочеш їсти. Я, до речі, Єва.

Її пальці справді були наче сухий лід. Шкіра крижана. Єва дивилась хлопцеві прямо в очі. Вона мовчала, та все ж ніби говорила до Устима усім тілом, своєю тендітною талією та маленькими грудьми, що вибивалися з-під чорної футболки. А можливо, вона співала, а не говорила, просто він не знав тієї пісні, бо була вона чужою для нього мовою. "Як же легко купити голодного подорожнього. Курага, молоко та дрібка жіночої ласки, яку так важко інколи знайти при світлі дня — от і все, за що я продався, Єво" — згодився на пропозицію хлопець.

Устим рушив до під'їзду. Коли підіймався сходами у темряві, почув, як клацнув замок праворуч на майданчику першого поверху. Двері поволі прочинилися. В проймі з'явилось обличчя Єви.

Як тільки Устим пройшов по коридору, вона зачинила замок, розвернулась та поцілувала його. До того ж зробила це так ніжно, поклавши руку на груди хлопцеві, що йому знову стало тепло в тілі, ніби якась енергія перейшла через той доторк і розлилась усіма м'язами та кістками. Вони рушили до кімнати, що була в кінці коридору.

Посеред кімнати, що таки виявилась невеличкою спальнею з височезною стелею та маленьким пом'ятим ліжком, Єва розвернулась і на секунду кинула погляд хлопцеві за плече, щось там розглядаючи. Устимові кольнуло під серцем в передчутті недоброго і тієї ж миті по потилиці вдарили так, що в очах почало темніти.

Хлопець відчув страх.

* * *

Спочатку прийшов дикий біль, що пульсував у потилиці. Устим застогнав. Відкривши очі, хлопець нічого не побачив. Він лежав на задньому сидінні якоїсь машини, втиснутий обличчям між сидінням та спинкою. Сидіння пахло столітнім пилом і ще бозна-чим з домішками кетчупу. Зрозумівши, що він зв'язаний по руках та ногах, вирішив обернутись і оцінити ситуацію.

— О, прокинувся, — долинув грубий чоловічий голос з пасажирського сидіння попереду.

Коли очі звикли до денного світла, Устим розгледів попереду в машині двох здоровенних мужиків. Той, що сидів за кермом, був низьким, і мав синю бейсболку на голові — це все, що було видно хлопцеві з його місця. Праворуч, настукуючи пальцями по бардачку якийсь місцевий шлягер, сидів величезний амбал з лисою головою, погано голеним обличчям та сильною засмагою. Ліве вухо було у нього трохи надкушене. Цього всього вистачило, аби Устимові стало зовсім зле. Він відчув напад паніки, на очі накочувались сльози, які хлопець щосили стримував. Він почав швидко та уривчасто дихати і белькотів, намагаючись випитати, що з ним буде.

Устим почав відчувати сморід, що набирав силу. Вікна машини були зачинені, система кондиціонування не працювала. Cмерділо помиями.

На кожну нову подорож Устима надихав Антуан де Сент-Екзюпері. Хлопець теж відчував нестримний потяг кинути усе і полетіти у пошуках пригод, у пошуках нових світів, бо він пам'ятає, як мріяти, і пам'ятатиме, доки його літак не зіб'ють над Безіменним океаном. "Аби це сталось не зараз" — подумав Устим, намагаючись згадати, чи прожив його улюблений автор спокійне сімейне життя, чи зник безвісти у якомусь бою, як справжній військовий пілот. Автомобіль загальмував, і водій заглушив двигун.

Чоловіки поволі вийшли з машини та підійшли до задніх дверей біля ніг Устима. Замок клацнув, і хлопця почали грубо витягати, доки він не гепнувся стегном об щось криве та гостре, що виявилось бляшанкою з-під консервів. Вони утрьох перебували на величезному звалищі, а навколо були цілі гори сміття. Устим подумки назвав їх "сміттєгорами".

Водій поліз рукою до внутрішньої кишені свого піджака. Хлопцеві на секунду уявилось, як його викрадач витягає чорний блискучий пістолет. Шкіра на спині взялась сиротами. Чоловік в бейсболці витяг фотографію, роздруковану на форматі А4. Вони обоє схилились над папірцем та вдивлялись в нього, поперемінно переводячи очі з листка на хлопця, що сидів зв'язаний перед ними.

— Eva, vak kurva! — викрадачі відвернулись від нього та почали про щось палко сперечатись, б'ючи інколи розгорнутою долонею по фотографії, що досі тримали в руках. "Бейсболка" швидко розвернувся, підійшов до хлопця, зняв мотузки з рук і ніг та заговорив англійською. — Швидко знімай одяг. Увесь, — додав він, трохи подумавши.

Хлопець скинув свої заношені футболку та шорти, наверх купки кинув білизну, опустив очі та глянув на свої старі улюблені кеди. Взуття йому лишили. "Бейсболка" згріб увесь одяг та закинув через заднє вікно до машини. Він крикнув щось до свого товариша, вони швидко всілись та поїхали, а Устим стояв сам посеред "сміттєгір", мовчки прислухаючись до того як вдалині затихає звук двигуна. Він поволі почав іти у ту ж сторону, де зникли його "визволителі".

Устим тільки зараз усвідомив, що у нього забрали всі речі та документи. В рюкзаку була потаємна кишеня, де лежали залишки його грошей, фото та вистражданий біометричний закордонний паспорт, на який хлопець чекав понад три місяці.

"Єва, Єва, у що ж ти мене втягнула." — подумки ставив собі Устим запитання без відповіді, доки ліз на невеличкий "сміттєпагорб", щоб роздивитись навколо. Кордонів звалища не було видно. Навколо простягалась ціла пустеля, заповнена горами із мікрохвильовок, стільців, книг, розбитих ваз, порваного одягу, недоїдених фруктів, погнутих велосипедних рам, готичних торшерів та всього, що міг і не міг вигадати хлопець. Уявив себе французьким письменником, який посадив підбитий літак посеред пустелі, а тепер шукає з неї вихід.

Здавалось, Устим ішов багато днів. Сонце то ховалось, то знову з'являлось на небосхилі, обпікаючи голі плечі та спину, висушуючи втомлений організм, який інколи дозволяв собі перепочити на старих кріслах, іржаві пружини яких врізались у голу дупу. Смороду вже давно не було чутно.

Звернувши у черговий коридор куп сміття, хлопець побачив безхатченка, який рився у високій залізній діжці, наполовину знищеній корозією. Впадало в очі те, що одяг на ньому був новий та чистий. За кілька секунд Устим зрозумів, що дивився на свої речі. Не міг так довго впізнати, бо не звик розглядати їх на інших людях. Безхатченко підвів червоні, втомлені очі та посунув на хлопця. Він мав злий вигляд. Устим почав задкувати, а прийшовши до тями від шоку розвернувся та побіг нескінченно довгими та безглуздими коридорами. Ноги палали, у грудях горів вогонь, і хлопець намагався видихнути його — випустити полум'я ротом чи носом.

Та за черговим поворотом застиг. Перед ним постала велика площа без сміття, порізана сотнями траншей від коліс сміттєвозів. У місці, де всі ці траншеї збігались докупи, на тому боці майданчика, стояли відчинені ворота, ніби хтось провітрював звалище. А ліворуч від них стояла будка охоронця, що сидів на стільчику попід стінкою та грівся у призахідному сонці. Устим почав іти туди, струшуючи із взуття непотріб різного походження та час від часу застрягаючи в болоті.

Молодий охоронець розплющив очі та повернув голову на звук чвакання. До нього простував, а точніше ледь повз, голий та спітнілий незнайомець, що очевидно потребував допомоги. Було чутно двигун машини, що наближалась до воріт.

"Повертатись додому — це чудово. Рада за тебе".

Устим бачив, як молодик, що грівся на сонці, зірвався на ноги та побіг у будку. Через вікно було видно, як він дзвонить телефоном. На територію звалища в'їхав старенький седан з нетонованими вікнами.

"Справжня цінність у тому, щоб повернутись додому".

— Так, Єво. Це неймовірна цінність. Ти мала рацію. — Устим посміхнувся до хлопця, що вийшов з будки і тепер біг йому на допомогу. За ним поволі їхала машина, остерігаючись сісти на дно.

Седан обережно обігнув їх обох та рушив далі. Устим встиг помітити синю бейсболку на водієві та пару зв'язаних ніг на задньому сидінні. Коли охоронець підбіг до хлопця, він закинув його руку собі на плече та допоміг розподілити вагу.

— Нарешті додому?

— Igen.

Новеллу еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

В конкурсе "Новелла по-украински" победило произведение "След" 36-летней писательницы Юлии Илюха из Харькова. Она получает награду - 5 тысяч гривен. Всего на конкурс в этом году прислали 71 новеллу. Тема произведений была свободной, но символический лозунг - "Без". То есть действие в новеллах должна было касаться безвизового режима между Украиной и Европейским Союзом, происходить в странах ЕС или быть с ними связана.

Сейчас вы читаете новость «В тот же миг по затылку ударили так, что в глазах начало темнеть - финалист "Новеллы по-украински"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі