Публикуем произведение "Ведьмы" финалистки конкурса "Новеллы по-украински" Инны Волосевич из Киева.

Текст новеллы:

До 2009 бізнес батька Марічки зростав, і він брав щораз нові кредити – в доларах, бо ставка була нижчою. Бізнес розвалився у 2009, коли курс долара з 5 гривень став 8 - і батько не зміг виплачувати кредити. Але замість зробити висновки він захворів на кредитоманію. Винайшов понад чотириста способів, як позичити гроші, але так і не зміг винайти жодного, як їх віддати. Він умовив маму продати квартиру за борги. Вони винайняли вогку кімнату в комуналці зі щурами. Мама обрала комуналку на Подолі замість "хрущівки" на Троєщині – щоб лишитись серед зелені і золотих бань, а не опинитись у кам'яних джунглях із куряними вітрами та щоденним консервним нидінням у транспорті.

Батько роками позичав гроші: у дружини та коханок, у друзів та ворогів, у начальників та підлеглих, у бандитів, ментів, нардепів, банків, кредитних спілок і т.д. Мама не вміла ні видурювати, ні заробляти серйозні гроші, але вміла економити. Після підвищення комунальних тарифів, у лютій економії мама навісніла і кричала на Марічку, коли тій не вдавалося запалити газ із першого сірника. І навіть тоді батьку якимось дивом вдавалося виманювати в неї останню копійку.

Шафи були завалені Маріччиними грамотами за участь у різних олімпіадах, а вони із мамою часом харчувалися самою картоплею - про солодощі, навіть найдешевші, вже й не йшлося. Дванадцятирічна Марічка не могла читати Вебера без солодощів. Реальність гепнула її по голові разом із розчаруванням у знаннях, що не могли порятувати від щурів, сірників й картоплі.
Читання та думання не прищепили їй гамлетівської безпорадності, і вона вирішила "вибиратись із цієї жопи". Логікою та погрозами вмовила маму розлучитись із батьком. Логіка була в тому, що їх моральний обов'язок перед батьком вичерпався після продажу трикімнатної квартири в центрі міста. Погрози полягали в тому, що поки мама у шлюбі з батьком, кредитори та колектори всіх рівнів "відмороженості" вимагатимуть у неї його борги. Здається, подіяли таки погрози. Жінок часто легше залякати, аніж переконати.

Але після розлучення мало що змінилось: батько продовжував з'являтися в їхній хаті, мати продовжувала його проклинати та давати гроші. Позичені гроші не затримувались у нього довше кількох днів, і ніхто не міг зрозуміти, куди вони зникають: він купував шикарні наїдки та напої, мав гарне вбрання, пересувався містом на таксі. Але все це не коштувало стільки, скільки він невтомно назичав. За ним ганялося півміста, але крім костюму, мешт та портфелю, з нього не було що взяти. Подейкували, що він витрачає кошти на повій та коханок, аж поки останні не почали писати заяви в міліцію про те, що він повидурював у них кругленькі суми. Чи не єдиною людиною, в якої він не міг випросити ані копійки, була його дочка Марічка.
Марічка взяла мамині заощадження на зберігання – видерла під шафою шматок лінолеуму і запхала туди рулончик, обмотаний плівкою та скотчем. Мама давала малій частину зарплати на заощадження, не знаючи, де та їх ховає. Так вони знайшли раду на батьків гіпноз, і гроші розмножувались під шафою, недосяжні для його набігів. Проте для купівлі квартири гроші повинні були розмножуватись ще довгі роки.
Марічка із сусідським хлопцем, чотирнадцятирічним Андрієм, почала збирати пляшки та металобрухт. Не гребували вони і дрібними крадіжками – цупили в приватному секторі металеві предмети, які вивозили на мопеді Андрія.

Далі з'явились і більш серйозні "тєми". Андрій познайомився зі студентом, який навчив їх красти мідні дроти. Щоб не світити імена, він їх називав Малий та Мала, а вони його – Студентик. Дріт знімав Студентик, вивозив Андрій на своєму мопеді (як неповнолітній він менше ризикував, ніж Студентик), а здавала Марічка: їй не було 14 років, тож вона ризикувала менше від усіх. Але гроші рахувала дуже добре, прийомщики знали, що ту малу годі надурити.
Свою частку "бабосу" Андрій витрачав на цигарки, пиво і чіпси. Пригощав і Марічку – їй подобалось палити, але тільки чужі цигарки, бо вона не могла дозволити собі їх купувати. Марічка складала свій "бабос" під шафу і нічим не пригощала Андрія. Знаючи її сімейні обставини, він ставився до цього з розумінням – та й не журився за грошима. Так тривало, поки Студентик не відкрив для себе нову, більш вигідну "тєму", яка виявилась фатальною для Андрія.

Студентик запропонував їм 10 баксів з продажу однієї дози "абсолютно легальної" суміші для паління. Марічка вже чула про таке: в школі "суміші" палили "мажори" - діти, яким давали грубі кишенькові гроші. Заробок від продажу 20 доз дорівнював місячній зарплаті Маріччиної мами. Без "сумішей" не обходилася жодна "крута" вечірка, на яких мажори підсідали на цю гидоту. Студентик казав, що її можна палити навіть біля ментівні.
Однак зустрітись чомусь запропонував не біля ментівні, а на Андріївському узвозі, де він "затарювався". Студентик спробував продати їм дозу "на пробу", але Марічка навідріз відмовилася платити, а Андрій не мав грошей, бо швидко їх розтринькував. Тоді Студентик "по дружбі" запропонував спробувати кілька "тяг" - продавець має знати свій товар. Вони втрьох пішли на Фролівську і піднялися давніми сходами на Лису гору (не ту, найвідомішу, а Замкову). Сходи ховались в мороці дерев і були всіяні сміттям, склом, використаними шприцами – дивно було заглиблюватись у такі нетрі, на два кроки відійшовши від ошатного центру міста.

Марічка відчувала легку тривогу, холодок під шкірою – чи то боялась, що їх схоплять з "товаром", чи то відчувала "нечисть" з Лисої гори на якихось рівнях реальності, що дотикалися до її рівня? Через 10 хвилин ковзання у багнюці, лайні та навіть використаних презервативах (вона знала в теорії, як вони використовуються, але не могла цього уявити в своєму тілі і зневажала зварйованість дорослих навколо цього гидотного дійства на кшталт випорожнення) вони вийшли на "лисий" острівець на вершині гори. Цвірінькали пташки, гули комахи, а Київ під ними мерехтів на сонці, немов білий чай у піалі. Золотий шпиль Андріївської церкви стирчав у цій піалі, як ложечка для розмішування меду.

Вони присіли на колоду біля згарища після багаття – морок хащі з кладовищем і сміттям дисонували із золотим маревом міста. Студентик запалив і розкурив химерну штуку, схожу на люльку, і передав Марічці. Марічка затягнулася – і передала люльку Андрієві. Їй спершу сподобався екзотичний трав'яний аромат, поки вона не усвідомила, що не може зрушитись з місця. Чайне марево міста перестало бути мирним і гарним, воно раптом підкотилося їй під ноги і закрутилося, як вир у золотій річці, вона відчула, як цей вир її затягує, і злякалась (мабуть, найсильніше у своєму житті), що захлинеться у цьому вирі.
- Ну що, вставило тебе? – усміхнувся Студентик.
Просте питання розбилося на сотні сенсів у її голові. Кожен склад, кожна буква мала безліч значень, які постійно розмножувались. Вона щось пробурмотіла у відповідь, і сама не зрозуміла себе. Потім затрусилася від шаленого серцебиття, тіло, наче кінь, стало дибки і понесло. Кров з ревом проривала судини, в різних місцях вибухали вулкани збудження, що чергувались із ділянками повного оніміння. "Відьми-відьми-відьми", - стукало у скронях, хоч до чого тут відьми? Голову наче обмотав слизький змій і стискав кільця, намагаючись змінити форму черепа. Вперше в житті вона втратила контроль над тілом – і це було дуже страшно. Вона зрозуміла, що може вмерти просто тут і зараз.

Качалася по траві, намагаючись угамувати трем у тілі, і навіть у такий момент (начитана дитина!) подумала, що схожа на Хому Брута, який намагається скинути з себе відьму. Ось до чого відьми!
- Мала, вставай! – злякано гукнув Студентик, схопивши її за руку. Вона різко висмикнула руку, усвідомивши, що Студентик зараз може робити з нею що завгодно, вона абсолютно беззахисна перед ним, перед цілим світом, і головне – перед власним тілом. Він може її зґвалтувати або вбити.
Андрій сидів поряд із дебільною усмішкою. Він теж не міг встати, але видно було, що нові відчуття – чи відьми? - зачарували його.
- Я таке бачу! Я таке чую! – стиха приказував він.
Марічка не чула і не бачила нічого доброго, вона проклинала себе за дурість – тільки ідіоти можуть добровільно приймати наркотики.
- Оце розкумарило вас, - розгублено проказав Студентик.
- Ти, козел, як це припинити?! – у дівчини цокотіли зуби, вона ледве склала слова докупи.
- Тихо, не психуй, нічо тобі не буде, - відповів Студентик. – Дихай глибше, просто спостерігай за своїм станом, за годину все пройде.
Вона не вірила, що це просто так "пройде", глипнула на годинник на руці, щоб засікти ту годину, але годинника не було.
- Ви йти можете? – спитав Студентик. Андрій і Марічка похитали головою.

- Я тоді пішов. Поговоримо, як вас попустить, - Студентик зрозумів, що може статися щось погане, і вирішив про всяк випадок триматися подалі. Він був у капюшоні та чорних окулярах – навряд чи хтось його впізнає якщо що.
Вона відчула полегшення. Студентик був єдиний, хто міг покликати допомогу, але вона йому не довіряла і не хотіла, щоб він за ними спостерігав. Але як вони дістануться додому? Без Студентика знайдуть їх нескоро – мабуть, вже охололі трупи.
Анатомія з підручника несподіваною реальністю вскочила у тіло: вона відчувала, як струменить кров, вливаючись у кожну клітинку, як пульсує серце, як працюють внутрішні органи і м'язи, як огортають це все нервові волокна - здавалося, відчувала переливи цитоплазми в кожній клітині.

Та попри анатомічне безумство вона не втратила здатності мислити. Хтось, водій у машині її тіла, хоч і втратив керування, але продовжував спостерігати і аналізувати все, що відбувається. Відьми не дістали його - і вся надія тепер на нього.
Андрій почав реготати. Марічка злякалася, але за секунду і собі почала давитися нестямним сміхом. Сміх корчив і розривав нутрощі, з очей лились сльози.
Коли напад сміху перейшов, вона нарешті відчула полегшення. Подивилася на годинник – він таки був на руці. П'ята вечора, вони зі Студентиком зустрілися о третій. Невже минуло дві години? Не факт, можливо, вона просто зараз не в стані рахувати.

Дівчина сперлася долонями в землю і несподівано для себе стала на ноги.
- Андрію, вставай!
- Не можу, - Андрій продовжував хихотіти.
- Давай руку! - вона щосили потягла його за руку, і йому також вдалося підвестися.
- Я стою. Я йду. Мої ноги рухаються. Це так дивно, - залопотів Андрій, махаючи руками і ногами.
- Ага, дивно, що ми тут дуба не врізали. Треба цього козла здати ментам.
- Я не "стукач", - заперечив Андрій, нарешті поглянувши на неї осмисленим поглядом.
- Я теж, але ж треба йому якось "віддячити" за те, що він з нами зробив.

Дорогою Андрій нерозбірливо оповідав про нетутешні видива і звуки, які йому довелось побачити й почути. Марічка матюкалась у відповідь, не в змозі зрозуміти, як йому міг сподобатись тваринний стан відсутності контролю над собою.
Після цього Марічка відмовилась не лише продавати суміші, а й взагалі мати справу зі Студентиком. Андрієві, навпаки, хотілося пробувати різні суміші, щоб зазнати нових відчуттів, занурюватися в інші реальності, контрастні у порівнянні з сірою буденністю. Не маючи грошей, щоб їх купувати, він фактично потрапив у рабство до Студентика.

Марічка не впізнавала свого товариша – він наче висох як зовні, так і зсередини, його вже нічого не цікавило, окрім наркоти. У дванадцять років дівчина вдруге спостерігала, як людина, яку знаєш і любиш роками, яку вважаєш рідною, може дуже швидко змінитися і навіть стати ворогом – спочатку батько, тепер Андрій. Зневажаючи Марічку, якій були недоступні багатогранні наркотичні переживання, Андрій почав різними засобами виманювати в неї гроші. Вона була про нього кращої думки, аніж про батька, тому двічі позичила гроші, які він, звісно, не віддав, плетучи нісенітниці і випрошуючи ще. Марічка заявила, що не розмовлятиме з ним, поки він не віддасть гроші.

Андрій страшенно обурився її "жлобством" і почав пригадувати, як він витрачав на неї гроші. Вона відповіла, що вже не зможе ні виригати, ані висрати його пригощень, і більше не сказала ні слова – навіть не віталась. Андрій дедалі агресивніше до неї зачіпався, вимагаючи грошей. Вона мовчки проходила повз нього, стискаючи в кишені газовий балончик. В душі їй було невимовно шкода його, але вона не могла пробачити йому зраду, як і батькові.
Порвавши зі Студентиком і Андрієм, Марічка почала заробляти писанням шкільних творів і перекладами, вивчала мови програмування. Спостерігаючи, як Андрій перетворюється на хворого відморозка, вона думала про те, що він легко може вибити благенькі двері їхньої халупи або незаґратовану шибку, і здогадатись залізти під шафу. Вони з мамою наважились віднести гроші в банк, який давав найнижчий відсоток прибутку, але мав найвищий рейтинг надійності. В банку гроші були у відносній безпеці і розмножувались іще швидше.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

×