Публикуем текст финалистки конкурса "Новелла по-украински" Ярины Груши - "Дама с вьетнамкой". В этом году авторы конкурса писали новеллы с местом действия - Крым, Украина.
Дама з в'єтнамкою
— Lilia! Нагадую, якби ти завчасно вирішила питання з квартирою, ми б не жили зараз у цій халабуді над гаражем…
— Нагадую, Джуліо, що тільки на цю халабуду нам і вистачило грошей! — змогла видавити з себе нарешті сьогодні Ліля після того, як про халабуду вона чула вже шостий день підряд після їхнього приїзду до Ялти. Ліля за своєю натурою була зовсім не конфліктною людиною. Хіба може голубоока білявка з пухкенькими губками бути конфліктною? Саме такі пухкенькі вуста і подобаються підстаркуватим італійцям, як Джуліо.
І чого їх потягнуло відпочити влітку в Криму? Мабуть, тому що перед одруженням майбутній чоловік та дружина хочуть познайомити одне одного зі своїми реальностями. А в Україні можна було відпочити тільки в Криму… Доба у задушливому купе (добре, що на нижніх полицях), постійні нарікання Джуліо на те, що вікна не відкриваються, кондиціонер не працює, постіль волога і туалет брудний. Єдиною втіхою для Джуліо була пишногруда провідниця з мокрими колами під пахвами, яка не втомлювалася приносити чай за чаєм, солодкий, як те життя, що чекало на Лілю в майбутньому за межами України…
— Як сьогодні будемо діставатися до моря? Пішки чи у тому рогатому транспорті? Позавчора проїзд коштував шістдесят копійок, вчора гривня, сьогодні гривня сорок чи як? Ох і туристична політика у вас українців!
— Підемо пішки, зекономимо… на нервах…
— Молодець, bella, треба берегти мої nervi, бо твої співвітчизники заженуть мене в могилу раніше, ніж ти б могла передбачити….гигигигиги…
Ліля ковтнула образу. Вона так і не визначилася, що ковтати було гірше — закиди про співвітчизників чи бажання швидкого кінця Джуліо. Потім запхала до великої пляжної сумки рушники, крем від сонця, російсько-італійський словник та книгу про шлях до істини якогось буддійського монаха, зачинила двері і злізла вниз залізними сходами з халабуди над гаражами серед інших таких самих гаражів, які купчилися на розжареному цементі в районі ялтинської автобусної станції… Пішки до моря було йти майже сорок хвилин…
— Lilia, давай сьогодні виберемо нормальне місце, щоб поїсти, бо мій шлунок півдня переварював вчорашню шаурму на пляжі…
— Ти завжди можеш сходити в МакДональдс… — Градус Ліліного роздратування почав підвищуватися, як ртуть у стопчику на балконах ялтинських квартир. Балкони нависали на Лілю з обох боків вулиці: залізні, скляні, відкриті, закриті, з квітами і без — комірки, які вміщували чиїсь життя, пропонуючи широкий спектр послуг кримського туристичного сектору: подобово, потижнево, помісячно. От тільки Ліля вперто йшла вперед за своїм пристаркуватим італійцем, який виявився зовсім не тридцятип'ятирічним мачо і зовсім не власником десяти квартир, які він здавав в аренду в Римі (так він представився на сайті знайомств), а простим консьєржем, у будинку, де квартиру здавали йому самому за половину суми в рахунок його заробітної плати. Але Ліля хотіла вірити, що шлях до моря, не Чорного, а Адріатичного чи Ліґурійського з білим пісочком та різнокольоровими парасольками лежить прямо за спиною цього вайлуватого і трошки кульгавого європейського троля. Тому йшла покірно, не піднімаючи голову вверх і не намагаючись розгледіти ялтинські балкони. Ранкова задуха починала роз'їдати легені, розпатлані верби та магнолії створювали враження непрохідних джунглів на тротуарах міста. Жайворонки відкупалися ще до початку спеки і вже йшли на зустріч Лілі, а сови пленталися разом з нею у бік пляжу, повільно тупцюючи, як пінгвіни під час міграції.
— Lilia, купуючи продукти сьогодні в магазині, будь уважнішою, бо знову тобі втюхають консерву з кінцевою датою споживання, виправленою синьою ручкою…
— Кінцевою датою що?
— Споживання! Bellezza, працюй над своєю італійською! Ти ж не хочеш мене постійно соромити при моїх amici?
— Ти italiano? — чийсь голос зліва вдерся в монотонне бурмотіння Джуліо.
— Я — так! Вона — місцева. А ти?
— Так, я з Риму, я — Gofredo, радий знайомству!
— Я теж з Риму! Радий зустріти земляка! Це — Lilia, моя наречена… А ти сам тут?
— Ні, я з другом. Приїхали трохи розважитися в Ялті, якщо ти розумієш, що я маю на увазі під словом "розважитися"!
— Гигиги! Звичайно, що розумію.
— Antonio відійшов купити води. Без двох пляшок до пляжу не дістанешся. Можна здохнути від спеки по дорозі. В міський транспорт влізти просто неможливо. Mamma mia! Оце сервіс!
Ґофредо був чимось схожий на Джуліо. Такого ж низького зросту, з короткими пальцями на руках та коротким волоссям на голові. Розмовляючи з Джуліо та Лілею, він постійно смикався, намагаючись поправити свої плавки, які явно тиснули йому під шортами.
— О! Antonio! Це — Giulio, він теж з Риму! А це…
— Лілія. Мене звати Лілія!
— А там, де ти її взяв ще є такі? Гигиги… Я — Antonio!
— То що, може ми з вами за компанію підемо на пляж? Твоя donna не хоче нам провести екскурсію? А то знайти когось, хто б говорив хоч якоюсь англійською, все одно, що влітку в Римі воду, дешевшу за vino…
— Яку екскурсію ви хочете, якщо я сама вперше в Ялті і все, що ми бачили, так це дорогу до пляжу і набережну ввечері?..
— І ліжко, bella, і ліжко…. Гигиги…. — обірвав її Джуліо.
Три іноземні спини порівнялися в один рядок і впевненим кроком господарів життя або принаймні господарів однієї Ялти скерували свої стерна у напрямку моря. Ліля човгала позаду, постійно перечіплюючись через бетонні плити та рештки бордюр, які були розкидані кругом, бо очевидно прорвало чергову трубу або ж саме прийшов час у пік туристичного сезону таки підготуватися до туристичного сезону. На одному з таких бордюрів Ліля і лишила підошву від свого лівого в'єтнамка.
— Джуліо, я порвала в'єтнамку! Джуліо!
— Що там ще трапилося, Lilia?
— Я порвала в'єтнамку. Не йти ж мені босою містом до самого пляжу, а потім назад?
— Я що, на руках тебе повинен нести?
— Ще підірвешся! Купи мені нові. Он там на прилавку, здається, є якесь взуття.
— Дострибаєш? Я не збираюся за тебе вибирати!
Магазин все по 8 гривень облаштував свою виїзну резиденцію на бетонних плитах між підземним переходом та знаком: тривають дорожні роботи. Ліля дострибала на правій нозі до прилавку:
— Ці!
— Сто двадцать грівен!
— Джуліо, сто двадцять!
— Скільки? Ви що сказилися? Impazziti? Та це ж майже 10 євро! За китайську фігню, яка носитиметься місяць і так само порветься на цих клятих кримських тротуарах? Сто, і скажи grazie, що я такий щедрий!
— Дєвушка, я нє панімаю. Ви брать будєтє ілі нєт?
Китайська фігня з правої ноги Лілі зафутболила в'єтнамку прямісінько в голову Джуліо:
— Та пішов ти, невдаха, ти, italiano! Я всі слова вимовила правильно? Розчув? Пішов ти! Чуєш? Vafanculo!
Ліля закинула за спину величезну сумку, розвернулася назад і як буддійський монах, який шукав свою дорогу в книжці, що лежала поруч з російсько-італійським словником, боса попрямувала геть!
— Lilia! Lilia! Зупинись! Aspetta! Lilia! Ти куди пішла? Lilia!
3 
1
Комментарии