Ексклюзивы
четверг, 21 декабря 2017 11:01

"Еду: там все мои родные, новые корабли, там свобода" - Сергей Рафальский - финалист "Новеллы по-украински"

"Еду: там все мои родные, новые корабли, там свобода" - Сергей Рафальский - финалист "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Причал" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Сергея Рафальского. Он родом из г. Евпатория (Крым). Проживает в Киеве.

Полный текст новеллы:

Ми на тому боці бухти. Попереду море, позаду гори. Уверх стежка в'ється на кладовище. Там біля іржавих ґрат стоїть клітка, всередині неї заточений бронзовий птах. Я стану цим птахом в клітці міста привільного. Заспіваю пісню сумну, надриваючись. Листи надсилатиму марно, бо дорогою десь загубляться. В цих листах – життя моє все.
Тобі настав час їхати, небо стало занадто жовтим. Я все цілував тебе біля станції, мої останні слова перед прощанням були вогкими й тяжкими: земля засмоктала мене. Ти сказала, що залюбки б залишилася, але не можеш, це місто тепер не твій дім, чужий. Ти розпрощалась, повісивши камінь на шию мені. Сумно блимнувши фарами, твій автобус зникнув за рогом.


Я зайшов у кафе поряд із причалом, присів за вільний столик і випадково зустрівся поглядом із сивим безумцем у дранті. Він підскочив до мене, плюхнувся на стілець навпроти, помахом зачесав мокре волосся назад, кинув пакети під ноги. "Хочу прочитати вам дещо", - сказав він, із жагою відразу ж почавши. Пальцем із обгризеним нігтем по темно-коричневим аркушам водив. На товстих губах його виступала піна. Слова, що вивергалися з нього, наводили жах. Він називав себе пророком, бубонів про війну, смерть, рай і пекло, про дружину свою, її зраду. Зупинившись на секунду, попросив купити йому томатного соку: пересохло в горлі. Я покликав офіціантку й замовив сік. Звуки шаленого голосу накочували хвилями, він декламував то пошепки, то зривався на крик. Темні очі людські навколо гляділи на нас невдоволено. Врешті, я соромливо за інший стіл пересів, аби вдихнути трохи повітря солоного з розчиненого в літо вікна. Божевільний ніби й не помітив моєї втечі. Коли йому принесли сік, він жадібно почав пити мутно-червону жижу. Спустошивши келих, втерся брудним рукавом. Далі сива його, пощерблена голова опустилася до сусіднього стільця, ніби там сиділа дитина. Він посміхнувся порожнечі й почав швидко щось пришіптувати. Розсміявшись, безумець на спинку стільця відкинувся і став м'яти записи свої. Я відвів від нього погляд.


Відтоді як ти поїхала, минула година. Я вийшов з кафе і вдивився в надвечірню сірість. Хмари-дракони. Катери причалювали й відчалювали: на той берег і звідти.
Я повернувся на свій бік бухти, в будинок на вулиці, названій на честь невідомого героя старої війни. Вчотирьох ми жили на двадцяти п'яти метрах квадратних. В будинку, що старший за нас удвічі. Роман, Григір, Володя, я. Чотири ліжка у два яруси. Подушки на підлозі. Великі вікна. Комод, дзеркало, шафи. Одна кухня на цілий поверх.
Минув тиждень, за ним ще один. На вихідних їздив на дідову дачу: вселяти собі, що проблем немає. Це моя земля, не станеться з нею нічого гіркого, ти врешті повернешся. На веранді намагався читати, валявся на сонці й в тіні, ласував виноградом диким. Здіймався на яйли буцати каміння. Проте нічого не відволікало від суму. У понеділок зранку сідав у автобус, їхав у контору, працював дев'ять чи десять годин. І так аж до п'ятниці. З неба сипались жалюгідні крихти грошей.


Минув місяць. Я приїхав вдивитися в серпанок, звідки мав вийти твій катер. Бухта широка. Флот на параді, юрми туристів. Я жадав твого повернення, надіявся на кілька днів любові. Але серед пасажирів не промайнуло золотавого волосся, бурштинової накидки, смарагдових туфель. Вітер дув грізно. Чайки кричали.
В ту ніч розсигналилися машини, розревілися літаки, розгуділися кораблі. О четвертій ранку стояв біля вікна, дивися, як сходить сонце. Туалет, душ. Час до праці.
Післяробочі вечори: знаходжу себе на зупинці зі стосом паперів. Щоразу з кимось із сусідів разом додому їдемо. Теревені й плітки нероб вдоволених – серед них ми чужинці. На вечерю Григір варив супи. Я сидів над тарілкою, думав про щось, ложкою гущу крутив.


Три місяці після зустрічі з божевільним. Не відпускав він думок моїх. Настала осінь, щоранку сни переривалися о пів на сьому. Дощ, мокрі бридкі моряки у плащах поспішають на службу. Йшов ставити чайник на плитку, сідав на трухлявий стілець, згадував щось, схлипував, ридав. Потім: тихіше, тихіше. "Всі ще сплять", - казав сам собі. Жаль остигав. Я снідав.
Перші холодні дні, зима підібралася ближче. Перший лист тоді народився. Прогулянки крізь безсоння. Коней женуть від діорами в загони. Момент серед ночі, коли все зупиняється: тиша лишається з тими, хто її чує. Світло, гул, кроки і рев зникали – в ту мить повертався додому. Туалет, душ, чай – сніданок. Поштова скринька порожня, ти не писала.


Грудень: десятки людей арештовані, сотні замовкли, тисячі їдуть подалі звідсіль. З Григіром варили рагу, сказав, жуючи вуса: "Невдовзі прибульці заберуться, не вірю, що це назавжди". Я ж головою хитнув: "Надовго – це точно".


В конторі на аркушах підписи ставив: "УСЕ ПРАВИЛЬНО", "ПІДТВЕРДЖЕНО", "ПОГОДЖЕНО". Після робочих годин – на причал, чекати на щось. Замерзав, коли повертався звідти.
Роман познайомився на зупинці із дівчиною. Водив у кафе її: він балакав, вона мовчала – залякана. Роман закохався, ми сміялися. Сказав, що не поїде з міста, доки її не доб'ється.
Вночі випав сніг. Написав у листі: "А у вас там лежать кучугури". Володя сказав, що в цехах мерзнуть робочі. Порт став. Замети росли. Повертався додому пішки: весь транспорт застряг. У міста тромб. Військові ховаються в бетонних коробках.


За тиждень Володя не витримав: "Їду: там усі мої рідні, там нові кораблі, там воля". Я передав через нього ще один лист до тебе.
Згодом повітря стало сухим. Тротуари закрижаніли. Під повним місяцем вили пси. Загнаних коней застрелили в балці. Знов неспання. Вино. Туалет, душ. Волосся сохне занадто довго. Далі вулиці сірі й безликі. Автобуси плавно котяться через яри. Обід із Романом: хвалився, що запросив дівчину із зупинки у гості до нас. Я закляк. Роман потішався.
Знову на кухні з Григором. Жаліюся, що ти не писала мені ще ні рядка, він сказав: "Не біда". Легкодумство у справах сердечних, веселий норов і бездоганний смак – такий вже мій друг. Знайшовши нову роботу в шикарному ресторані, пообіцяв принести делікатеси.


Свята – все в ліхтарях, серпантині. Яскраві вітрини, дурні шоу біля моря. У святкову ніч я отримав дві книги й блокнот, що надіслав Володя. Тепер писатиму ще й нотатки для тебе. У кімнаті стояв ґвалт, усі міцно випили, Роман із дівчиною лягли спати під ялинку. Шоста година нового року. Перший ранок січня, попереду декілька вихідних. Виходу я не знайшов – стояв у чорно-коричневій сірості, курив. Причал порожній. Дістав із кишені олівець: перший запис в блокноті. Відірвав аркуш, кинув у воду. Брижами відізвався її свинець. Небосхил застиг. Сніг поривами сипався на багатоповерхівки того берега, кладовище на горі, катери в бухті, причал. Місто прокидалося. Очі сльозилися.
Задумав: купити листівку, привітати зі святами. Писати лише по суті.


Щоп'ятниці ми грали у фанти. У нашу оселю прийшли тепло й веселощі, я проганяю думки про твоє мовчання. Пиво, робота, друзі, порожня поштова скринька. Знову дідова дача, перші проліски, одинокі походи повз сосни й кипариси. На полігонах стріляють: ворожі навчання. Блокнот повниться записами: нотую по-діагоналі. Відпускаю волосся й бороду. Стрижка й гоління знаходять все більше сивини. Час плине, весна настає.
Запакував у коробку яскраві квіти. Нехай не засохнуть, швидше доїдуть до тебе. Час оживання, пора злив. Рятуємось в нашій кімнаті. Григір варить супи із рапанів і мідій, Роман все частіше ночує в дівчини. Я розбираю конторські папери – домашню роботу.


Увесь тиждень бігаю по весняним калюжам, а після – температура тридцять сім і сім, кашель не вщухає. Одна ніч. Далі – ще один божевільний ранок. Ще півроку мовчання. Не відмов мені в рядку, не відмов мені в зустрічі. Ми удвох – супутник і планета, так я собі придумав, відчувши тіло своє величезною краплею, що звисала зі стелі й падала на паркет.
Холодний травень. Добровільне заточення на цілий рік. Гігантська машина гострими зубами розриває незгодних тіла.


Григір розбудив мене серед ночі: "Де Роман?" Я сказав: "У дівчини, спи". Григір: "Та ні, навіщось він виніс стілець на кухню й не повернувся". Напівголі мчимо коридором. Зависнувши над брудним кахлем комунальної кухні бовтається тіло: Роман! Знімаємо напівпритомного, він крекоче: "Збрехала мені, ненавиджу, не схотіла тікати звідси зі мною". Б'ємо по щоках, ллємо воду на лоба, гладимо чорне волосся. Потім сидимо в кімнаті, втягуємо дим, Григір каже: "Вбиває не тільки земля ця, вбиває й любов, навіщо чекаєш на неї, тобі їхати час". Я зітхаю: "Боюся, а ти?" Він каже: "Мені й тут непогано, я в усе це не лізу, потроху звикаю, а ти, як я бачу, страждаєш". Мигалки швидкої ще блимають на стелі.


За декілька днів в ящику листівка з маками – без адреси. Немає ніяких сумнівів, що це ти. Розглядаю її перед сном. Написав на звороті: число і твоє ім'я. Біль в нашій оселі потрохи вщухав. Роман залишився в лікарні. Друге ліжко ми винесли з кімнати, переставили речі, помили вікна, та вітром одне з них розбило, всередину птах залетів. Григір, заклеївши плівкою раму, сказав: "Нехай залишається так. Цієї зими ми точно заледеніємо".
Я ще чекав на листи й листівки, все ще їздив на причал, зустрічав катери немов навіжений, з новими силами. Чи повернешся ти, чи обіймеш мене? Чи буде нагода показати все те, що я написав за літо спекотне:


"Сьогодні згадав парфуми твої, стояла перед дзеркалом в сукні, поправляла намиста, посміхалася мені, я ж пам'ятаю твої щоки рожеві, очі брунатні. На мить мені стало зле від усієї туги за тобою, чому ти мовчиш, рідна, благаю, напиши хоч одне слово у відповідь, мені маряться сни, що я поїхав на інший берег до тебе. А потім ще далі на землю вільну, а там замість безмежного моря – поля із соняшниками, блакитне небо над головою, там дні такі довгі з тобою, такі теплі ночі…"
***
Уранці місто накрила пороша. Чекаю на катер. Буревій розносить волосся моє. Ховаю долоні з язвами в подерті кишені. Пирхаю, міцно тримаючи своє багатство: ніхто не вкраде в мене листи до тебе. Я прочитаю тобі їх, обов'язково. Втішаюся тим лише, що, може, час іще не настав.
Сьогодні, як і щоранку я їду на той бік. Сьогодні я знов не зустріну тебе, знаю.
Дорога з причалу веде на кладовище. Там біля ґрат в клітці заточений бронзовий птах.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

16 декабря в киевском книжном магазине "Смолоскип" состоялось награждение конкурса "Новелла по-украински" от журнала "Країна". Проводится с 2013 года. В этом году действие произведения должны были происходить в современном украинском городе. Организаторы получили более 300 текстов. В финал прошло 15 авторов.

Сейчас вы читаете новость «"Еду: там все мои родные, новые корабли, там свобода" - Сергей Рафальский - финалист "Новеллы по-украински"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода