Домовимося одразу: я їх не порівнюю. Просто мене цікавить це питання. Суто теоретично. Бо мене взагалі всі пов'язані з Україною питання цікавлять суто теоретично. ­Оскільки суто практично з Україною і так усе давно зрозуміло. За якийсь час мене не буде, а вона буде. Така ж, як сьогодні. Тобто така, якої краще би не було. Як такої.

Але вона буде, а отже, в ній і далі будуть жінки. Жінки ж – відомо – попри всі досягнення науково-технічного прогресу досі залишаються для значної частини чоловіків джерелом насолоди, натхнення і борщу. Тому жінок треба поважати. У сенсі не бити й не обзивати "радницями президента", "народними депутатками" та іншими поганими словами. ­Поважати і край. Просто так, незалежно від їхніх людських та професійних якостей.

І власне тут виникає запитання: а чи справедливо це? Хоч по-гендерному, хоч так, по-­нашому? Наскільки пригадую, моєю думкою про те, ким би я хотів прийти на цей світ, ­ніхто особливо не переймався. Народили – і давай собі раду як знаєш. Ще й слухай усе ­життя: не плач, ти ж мужик; не бійся, ти ж мужик; не бреши, ти ж мужик; не запивай кока-­колою… е, що там казати. Виходить, що від народження чоловік – це ще зовсім не чоловік, а ­всього лише організм із причандалами. Який тільки колись у майбутньому, може, стане чоловіком. Якщо дуже постарається. Натомість жінці досить народитися – і все: сиди, чекай на статеву зрілість і чоловічу повагу.

Найвідомішою була Ірма Ґрезе, вона ж – "аушвіцька гієна" і "красуня-чудовисько". Вродлива і дурна, Ірма не змогла скласти медсестринський іспит, зате не мала проблем з екзаменом на посаду наглядачки

А однак. У безкомпромісного реаліста Тадеуша Боровського є моторошний цикл концтабірних оповідань. Про різновиди життя і смерті в нацистському комплексі Аушвіц-­Біркенау. Серед іншого Боровський описує свою в'язничну працю в недобудованій жіночій частині табору: "На воротах стояли "вахманки", широкі в стегнах білявки у високих чоботах. ­Білявки обшукували нас і запускали всередину. Потім вони йшли перевіряти бараки. У багатьох із них були свої коханці серед мулярів і теслів, яким "вахманки" віддавались у незакінчених умивальнях чи будках старост". І так далі.

В Аушвіці-Біркенау таких добровільно-допоміжних есесівок служило близько двох сотень. Загалом – тисячі. Мабуть, найвідомішою з них була Ірма Ґрезе, вона ж – "аушвіцька гієна" і "красуня-чудовисько". Вродлива і дурна, Ірма не змогла скласти медсестринський іспит, зате не мала проблем з екзаменом на посаду наглядачки. Де отримала можливість у повному обсязі виявити свої, так би мовити, політичні вподобання. Як восени 1945 року встановив Британський військовий трибунал, Ірма Грезе регулярно знущалася з ув'язнених, нацьковувала на них пса, била їх канчуком, змушувала стояти на багатогодинних перекличках, тримаючи у витягнутих над головою руках важкі камені, та задовольняла з ними – і з чоловіками, і з жінками – свої непогамовні сексуальні потреби. Зрештою, і з безпосереднім начальством обох статей також. Під час процесу вона не продемонструвала жодного каяття чи бодай зніяковіння і була засуджена до смертної кари.

І ось я собі думаю. Якби взяти таку Ірму або будь-кого з її численних есесівських чи енкаведистських колежанок і – без жодних аналогій – зарядити їй у гарне, безмозке чоло сніжкою? Було би це, узагальнено цитуючи високоморальний український політикум та його околиці, нічим не виправданим "мужланським скотством тупоголових биків" чи все ж таки хоч якесь виправдання вдалося б тут знайти? Суто теоретично

×