Немає сумніву: я – поганий дядя. Та ще й люблю на власне виправдання ­козиряти цитатою з передчасно померлого ­Йосипа Бродського. Мовляв, прокинутися і не закурити під ранкову каву – то пощо взагалі було прокидатися? Тому мій малолітній племінник замість привітання каже мені:

– Куриш? Поганий дядя.

Це його мама так навчила людей розрізняти.

– Маєш рацію, малий, – відповідаю. – Шкода, не застали ми з тобою Адольфа Гітлера. Оце був людський, можна сказати, ідеал: за все життя ні разу цигарки до рота не взяв. Умів іншими способами дим пускати. Ну, нічого, втішаймося бодай тим, що застали нинішніх українських законодавців.

Ні, я знаю: Європа також веде війну проти тютюнопаління. Мало того: в Європі, принаймні у моїй – час від часу – Польщі, також трапляються ідіоти. До прикладу, років сім-вісім тому їхав я потягом зі Вроцлава до Перемишля. На пероні розшукав вагон другого класу з дозволеною сигаретою на табличці, зайшов, сів. За хвилю входить старша пані й запитує, чи місця навпроти мене вільні. Місця були вільні, але інтуїція підказала мені, що ліпше про всяк випадок старшу пані попередити:

– Так, – кажу, – тільки це місця для курців.

– О, рани Господні, – обурилася пані, – невже ціле купе?

Для задоволення психічно здоровій людині потрібні передусім дві речі: щоб їй ніхто не заважав і щоб вона робила що їй подобається, теж нікому не заважаючи

Тепер таких купе немає, тож європейським курцям доводиться, як і нашим, курити де вдасться, порушуючи закон і засмерджуючи некурців. Чи ж не розумніше їх усе-таки розвести по різних вагонах?

На щастя – і на відміну від наших споконвічних задрипанців, де кожен ­благочести­вий намір влади закінчується ґулями на чолі посполитих, – у барах і ресторанах ­тієї ж Польщі місць для курців не бракує. Все, що для цього треба було ­зробити, – обладнати зали непроникними для диму перегородками. У підсумку всі почуваються задоволеними: некурці позбулися страху пасивного куріння, курці не мусять заради кількох судомних затяжок вискакувати розпашілими на мороз. Та й узагалі, для задоволення психічно здоровій людині потрібні передусім дві речі: щоб їй ніхто не заважав і щоб вона робила що їй подобається, теж нікому не заважаючи. Відтак не дискримінацію курців повинні мати на меті антитютюнові закони, а забезпечення некурцям можливості дихати бездимним повітрям. Але це деінде, тільки не в нас. До речі, водій польського автобуса, який віз мене цього разу до Варшави, на моє прохання відчинити двері, коли ми застряли у прикордонній черзі, сказав:

– Що, час підгодувати рака? Проше бардзо, ма пан право.

І власне про це мені йдеться – про право. Еге ж, я поважаю людей, які ніколи не курили, і в захваті від людей, які змогли кинути. Але я ні в кого не збираюся питати дозволу труїти свій дорослий організм як мені заманеться. Особливо не збираюся питати на це дозволу у стада дресированих дегенератів, уся законотворча діяльність яких зводиться до синхронного – за командами партійних фюрерів – натискання на кнопки.

Немає сумніву: куріння шкодить нашому здоров'ю. Та що там: куріння вбиває. А Янукович з Азаровим? А Чечетов із Табачником? А всі ці колесніченки-ківалови, всі ці олігархи, судді, прокурори й далі за списком кровосісьної галайстри ­України? Вони що, зміцнюють наше здоров'я і сприяють нашому довголіттю? То чому їхні ­фізіономії не оздоблені відповідними попереджувальними написами? Гаразд, припустімо, на зупинках вони і так не стоять, але чому їм не заборонений вхід до всіх можливих інституцій, закладів і установ?

Зрештою, чи ця убога пародія на державу за всю її недолугу історію хоч раз спромоглася запропонувати своїм громадянам цікавішу, ніж болісне й повільне вмирання, перспективу? Щось не пригадую

×