Ексклюзивы
пятница, 27 января 2017 15:30

Не вернуться сподівані

Наприкінці минулого року до мене з Німеччини заїхав – назвімо його так – родич. Тобто він наш, українець, але вже кілька років працює лікарем у Німеччині. Молодий, значно молодший за мене. Заїхав, залишив авто на німецьких номерних знаках у дворі, переночував.

Прокинувся, вийшов у двір – номерних знаків нема. Є натомість ламінована записка, в якій акуратний жіночий почерк доброзичливо доводив до нашого відома, що досить перерахувати 700 гривень і вислати смс на номер 0684807183, як телефон одразу відповість, де шукати пропажу.

Звичайно, родич пам'ятав, що за "злочинної влади" дзвонити в міліцію не було сенсу: якщо хтось і міг у подібних випадках допомогти, то тільки бандити. Але останнім часом він на дозвіллі начитався в інтернеті про українські реформи і вирішив звернутися до нової поліції. Звернувся. Приїхали двоє реформованих, також доброзичливих. Уважно вислухали, запитали, коли йому треба виїжджати. Почувши, що сьогодні, безпорадно розвели руками:

– Усе, що можемо, це прийняти заяву, а за два тижні видати довідку.

– Яку довідку?

– Що пропали номерні знаки, і ми їх не знайшли.

– А сьогодні не можете? Видати довідку…

– Сьогодні не можемо, два тижні триватимуть слідчі дії. Крім того, з довідкою чи без довідки, вас без номерів усе одно через кордон не пропустять.

– То що ж мені робити?

– Як правило, злодії ховають їх десь поблизу, щоб не носитися і в разі чого не загриміти з полічним.

– З чим?

– З речовими доказами… ну, з краденим. Обшукайте прилеглу територію. Не знайдете – перераховуйте 700 гривень. Ми вам, ясно, цього не говорили. Але якщо справді мусите сьогодні виїхати…

Реформована поліція ввічливо попрощалась і вирушила розкривати інші злочини. Ми як змогли обшукали територію. Марно. Тоді перерахували 700 гривень і вислали смс. Годину почекали на відповідь. Набрали 0684807183. Почули, що на даний момент абонент не може прийняти наш дзвінок. Нарешті родич сумно зітхнув: "Нє, не вийде жити по-­новому", – і зателефонував до свого колишнього викладача, шанованого в місті хірурга. Хірург своєю чергою зателефонував до одного "авторитетного чоловіка", якого він кілька років тому успішно прооперував. За 40 хвилин під будинок під'їхала чорна Audi. З напівопущеної шиби висунулась рука і простягнула загорнуті в мішковину номерні знаки.

– Е-е-е… – сказав родич.

– Просили передати, – сказала рука. – Не маю поняття, хто такі.

Audi рвонула і зникла за поворотом. Родич розгорнув мішковину і примоцував номерні знаки на місце.

– І що, – запитав я, – коли тебе знову чекати?

– Давайте ліпше ви до нас, – відповів він, хоча з причини малолітства й не бачив кінокомедії, яку несвідомо процитував.

Ще зовсім недавно я сподівався, що з медичного погляду можу спокійно зустрічати майбутню старість у рідному місті, маючи серед кревних і знайомих десяток молодих перспективних лікарів. Сьогодні з них в Україні залишився один: трохи відстав від колег, бо провів рік у зоні АТО. Тепер він знає, що абревіатура АТО така ж правдива, як і решта злотоустих формулювань Петра Олексійовича. Тому теж записався на інтенсивні курси німецької мови.

Я, ще в ранній есесерівській юності, зауваживши прірву між дійсністю і її цинічним викривленням у промовах чужих мені генсеків, сприймаю відтоді будь-які офіційні слова за жарти. Вони, кому пощастило зростати в незалежній Україні під акомпанемент реформаторських обіцянок з боку рідних президентів, більше не витримують всередині цієї – не менш облудної за совкову – комедії.

Сейчас вы читаете новость «Не вернуться сподівані». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

3

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода