На перший погляд, воно трохи заплутане. Але ближче до кінця, може, якось розплутається. Так чи сяк, а в усьому винен один молодий, не побоюсь цього слова, літератор, який надумав женитися. Тобто надумав суто теоретично. Бо ніби одружені письменники від неодружених відрізняються тим, що перші переважно сидять і пишуть, а другі переважно швендяють і п'ють. А він якраз такий, що хотів би вже сісти й писати, а не швендяти й пити. Ну, і запитав моєї - освяченої багаторічним шлюбним досвідом - поради.

Спочатку, щоб не брати гріх на власну душу, я хотів відповісти йому хрестоматійним анекдотом про Сократа. Мовляв, женись, чому ні: трапиться хороша - станеш щасливий, трапиться погана - станеш філософом. Але потім пригадав свою першу книжку. Точніше, обкладинку. А до обкладинок я, правду кажучи, ставлюся цілком байдуже. Все, що мені треба від обкладинки, це щоб вона не надто відлякувала потенційного читача. Загадкова пані в повному балетному обладунку, якою Олена Рубановська прикрасила мою першу книжку, видалася мені саме такою. А вже ким та пані була у своїй "реальній дійсності" - це мене тоді чомусь не зацікавило. Хоч, до прикладу, роман "Великий Гетсбі" я знав майже напам'ять.

До обкладинок я ставлюся цілком байдуже. Все, що мені треба від обкладинки, це щоб вона не надто відлякувала потенційного читача

Щойно кілька років по тому, опинившись у підвашингтонському містечку Роквіль, я відкрив для себе дві речі. А саме - що на роквільському цвинтарі похований Скотт Фіцджеральд і що пані з моєї обкладинки - це його дружина Зельда. Так, блискуча, балакуча і хвора на шизофренію Зельда Сейр, яку можна звинувачувати в чому завгодно - тільки не у зв'язках із "реальною дійсністю".

Коротко історія така. Одразу після знайомства дочка окружного судді, зірка провінційних танцюльок і любителька стрімких поцілунків у довколишніх кущах висловила готовність вийти заміж за елегантного офіцера, джентльмена і студента Прінстонського університету. Але 1919 року його фінансове становище виразно не відповідало її уявленням про гарне життя. На тому й розлучилися. Та замість повіситися з розпуки або послати недонаречену в її ж Алабаму, Фіцджеральд засів за роман, який після кількох переробок вийшов під назвою "По цей бік раю". Головного героя автор, як це заведено в початківців, списав із себе, ключову героїню - із Зельди. А загалом розповів історію формування нового покоління американців, що намагаються "знайти якесь застосування для всієї цієї нервової енергії, накопиченої, але так і не витраченої за роки війни". Мені не дуже подобається цей роман, але його перший 20-тисячний наклад розлетівся за тиждень. Успіх був такий беззаперечний, що Зельда знову всім серцем покохала Скотта і стала його дружиною.

І почалася "епоха джазу", епоха алкоголю, музики і сексу, в якій Фіцджеральд знайшов джерело свого натхнення, а вона в ньому - свого співця й "ікону стилю". Якимсь дивом посеред цього перманентного свята письменник зумів написати свій найкращий роман, де заздалегідь змалював перетворення американської мрії на американську трагедію. Великі гроші героя роману Джея Гетсбі не допомогли йому по-справжньому здобути кохану Дезі, всі кримінально-карнавальні хитрощі виявилися марними, джазові труби замовкли і згасли ліхтарі.

Як оцінити роль Зельди в житті Фіцджеральда? Значною мірою задля неї цей прінстонський середнячок на кілька несамовитих сезонів вибився в літературні чемпіони Америки. Значною мірою вона ж звела його на 45-му році зруйнованого життя в могилу. Втім, що значить - звела? Людину веде не інша людина й навіть - згадуючи О.Генрі - не дорога, яку ми обираємо: щось усередині нас змушує вибирати саме цю дорогу. Тому, друже, доки ти не відчуваєш цього добровільного примусу, жодні поради тобі не зашкодять. Але й жодні не врятують - якщо вже відчув.

×