Єрмак, ікони і ворожки. Але чому його називають політиком?

Юрист у стрип-клубі, помічник нардепа-регіонала, кінопродюсер, голова Офісу президента, фактично - завгосп. Де тут політична діяльність? З якого дива всі різко погодилися з тим, що Андрій Єрмак через близькість до президента Зеленського автоматично стає політичним діячем і здатен вирішувати державні питання? І головне - чому ми, як громадянське суспільство, погодилися надати Єрмаку такі неввідповідні йому повноваження?

Незнання. Єрмак не знає, що іконка і гадалки - взаємовиключні речі. Ви або вірите в Ісуса Христа, або в танці з бубнами. Але ні перше, ні друге не знімає з вас відповідальності за кадрові призначення. Християни не вірять у гадалок і самі несуть відповідальність перед Богом за власні рішення.

Чому клерк призначає людей на посади - теж незрозуміло. Хоча я знаю, чому. Тому що суспільство їм це дозволяє. І теж через незнання. Активістка Марія Берлінська вперто пише у своєму дописі про Єрмака: "політики ОП", "політики завжди політики".

Але Єрмак не політик і ніколи ним не був. Він - клерк, який незаконно узурпував або, принаймні, отримав величезну владу. І зберігав її тому, що активісти, які мали контролювати владу, самі бігали до таких узурпаторів, легітимізуючи їх. І повторювали за ними: "політики завжди політики". Це можна зрозуміти: люди завжди спілкуються з тими, хто має реальний політичний вплив. Андрій Єрмак такий вплив мав. Але відповідальні громадяни не можуть називати чиновників політиками і, догоджаючи цим чиновникам, сіяти недовіру до тих, кого обрали люди.

Будь-хто, хто каже: "я дію поза політикою" або "політикам не можна довіряти", - або прагне узурпувати владу, або хоче зняти з себе відповідальність за власний політичний вибір. Адвокат Ігор Фомін не знає, що його клієнт не був парламентарем, і що різниці між словами "парламентар" і "народний депутат" у цьому контексті немає. Але й хейтери Фоміна не знають, що насправді він - відомий і успішний адвокат.

Я познайомився з ним ще тоді, коли працював журналістом, і він захищав незаконно ув'язненого режимом Януковича Юрія Луценка. Справа дійшла до Європейського суду з прав людини, і Луценко виграв. Заявника представляли Ігор Фомін, Валентина Теличенко та Аркадій Бущенко - юрист, який практикував у Харкові. Валентина Теличенко раніше вела справу Георгія Гонгадзе, а Анатолій Бущенко очолював Українську Гельсінську спілку з прав людини, був одним із найавторитетніших українських правозахисників, а згодом став суддею Верховного Суду.

Отже, головна проблема полягає не лише в помилках окремих людей, а в загальному незнанні, яке спотворює оцінки, стирає межі між політиками й чиновниками, між професіоналами та дилетантами, між відповідальністю і безвідповідальністю. Зрештою, між вірою і мракобіссям.

Оригінал