Загнаних коней пристрілюють? Путін позбувся Лаврова

Вперше ключове засідання російського Радбезу відбулося без Лаврова. І главою делегації РФ на G20 - їде інший, молодший і енергійніший. Схоже, "сумна конячка" Лавров уже не в пошані у кремлівського карлика. Але чому - адже він ніколи не висловлював власної думки і справно служив рупором Путіна?

Глава МЗС РФ Сергій Лавров, схоже, вперше за два десятиліття опинився на периферії російської політики. Символічна відсутність 76-річного міністра на ключовому засіданні Ради безпеки РФ 5 листопада, де Володимир Путін обговорював можливість поновлення ядерних випробувань - очевидний сигнал. Тим більше, що Лавров був єдиним із постійних членів Ради безпеки, хто не з'явився на зустрічі. У Кремлі поспішили пояснити це як "узгоджену відсутність", проте російська бюрократія давно навчила світ читати між рядками: узгодженим у ній буває вигнання.

Паралельно Лавров втратив статус глави російської делегації на G20 - уперше за довгі роки. В Індонезію та Індію він літав як лідер російської дипломатії, проте тепер замість нього делегацію поведе молодий технократ Максим Орєшкін. Рішення, як підкреслив Дмитро Пєсков, "особисте" - без варіантів і без пояснень. У російській політичній культурі це як публічне позбавлення повноважень з одночасним зниженням статусу.

Причиною опали, за даними джерел російських та міжнародних видань, стала провалена Лавровим телефонна розмова з держсекретарем США Марко Рубіо. Саме після цієї розмови Дональд Трамп скасував запланований саміт із Володимиром Путіним у Будапешті. Результат - не просто дипломатичний казус, а реальний удар по російських економічних інтересах: у США зі швидкістю батога підписали черговий санкційний пакет, який торкнувся вперше за довгі місяці "Роснафти" та "Лукойлу".

За версією Reuters, Москва "хотіла дуже багато" і в ультимативній формі відмовилася обговорювати припинення вогню в Україні. Рубіо в розмові почув ту саму зашкарублу риторику про "нацистський режим" у Києві, а заразом - прямі вимоги до Заходу визнати поразку України. Для Лаврова це вже давно стандартний набір штампів. Для американської дипломатії - сигнал, що розмовляти поки нема про що.

Але ж епоха Лаврова починалася інакше. На початку 2000-х його вважали найталановитішим дипломатом Росії - розумним, уїдливим, холоднокровним. Він майстерно вів переговори в ООН, говорив на рівних із колегами, знав міжнародне право, іноді навіть умів жартувати. Але роки служби поруч із Путіним зробили своє: талановитий дипломат перетворився на грубого та втомленого пропагандиста у дорогих костюмах.

Зовні це було помітно давно - його дратівливість на брифінгах, зрив на журналістів, грубі формулювання, які світ чув раніше лише на російських телевізійних ток-шоу. Але вперше за весь термін він виявився людиною, яку не покликали туди, куди звуть усіх "своїх".

Лавров завжди здавався незмінним. Понад двадцять років посаді міністра - довше служили хіба що Андрій Громико при СРСР та англійські аристократи часів колоніальних імперій. Але навіть така "вічність" закінчується - і вона настає швидше, ніж цього очікували багато хто.

Тут доречно згадати рядки з роману братів Стругацьких "Кульгава доля": "Взагалі його можна зрозуміти, цього немолодого дядька, років сорока п'яти, напевно, а все ходить у молодших поліцейських, очевидно, з колишніх колабораціоністів: не тих саджав і не ту дупу лизав".

Так, Лаврову далеко не 45 - уже 76. Так, він давно не "молодший поліцейський", а міністр закордонних справ держави-окупантки. Але порівняння все одно напрочуд точне. Всі ці роки Лавров справді "цілував необхідну дупу" - служив системі, яка пожирає своїх людей без тіні сумніву. І тепер, після єдиного промаху, його заслуги обнулили різким порухом руки.

Чи міг він піти раніше - за власним бажанням? Безперечно, він хотів би. В останні роки це стало очевидним: Лавров втомився. Він намагався здаватися бадьорим, але дуже часто виглядав людиною, яку тримає на роботі лише страх і необхідність відігравати роль.

Для нього, старого радянського дипломата, найболючішим варіантом відходу було те, що сталося: без фанфар, без оркестру, без урочистих засідань, без героя в ефірі російських телеканалів. Його не відправили на почесну пенсію, не нагородили медалями на камеру. Його просто викреслили на якийсь час. А тимчасовість у системі Путіна часто стає вічністю.

Але історія Лаврова - це не просто персональна драма старого дипломата. Це сигнал всім тим, хто ще вчора вважав себе невразливими поряд із Кремлем: вами можуть пожертвувати будь-якої миті. Не має значення, скільки років ви служили. Неважливо, скільки разів кланялися. Неважливо, скільком людям посміхалися і в очі, і нижче спини. Лавров - попередження тим, хто думає, що в Росії loyalty is forever. Ні. В Россії forever - тільки страх.

Падіння Лаврова - це, можливо, лише початок нового етапу внутрішньоелітних сварок у Кремлі. Коли війна затягується, ресурси стискаються, а міжнародний простір для маневру зникає, у Кремлі неминуче починається полювання тих, хто "винний". Сьогодні винен Лавров. Завтра - хто наступний? І якщо навіть найдосвідченіший дипломат Путіна виявився непотрібним - що тоді говорити про тих, хто є лише гвинтиками системи?

Оригінал