На захист заборони книжок: інформаційна гігієна - це не цензура

Війна в Україні точиться на всіх рівнях - і програш на рівні смислів та ідеології буде означати втрату ідентичності. Тож коли відоме й знакове видавництво випускає в продаж книжку, просякнуту російськими наративами - культурне товариство б'є на сполох і вимагає зняти її з полиць книгарень. Дехто обурюється, називаючи такі дії цензурою. Дехто - виправдовує, бо це ворожа зброя у війні культур. Що ж відбувається насправді?

Цьогорічний березень почався із локального хай не скандалу, та все ж - прикрого непорозуміння. Книжкову новинку чернівецького "Видавництва 21", а саме, "Танцівницю з Донбасу" чеського автора Міхала Шефари, зняли з продажу. Причина - поширення антиукраїнських смислів. Видавці визнали: книга містить тригери, які можуть зворушити патріотичні почуття, вибачилися і закликало не писати погроз і образ їхнім працівникам.

Проте небайдужі громадяни, чиї патріотичні почуття таки ображені, категорично не вірять, що видавці не помітили або, як вони самі запевняють, надто пізно помітили шкідливі наративи. Бо рукопис рекомендувала перекладачка, а підкріпило рекомендації відразу кілька професійних експертів. Такими зараз вважають букрідери (ті, хто читає й відбирає рукописи відповідно до видавничої політики конкретного видавця) та літагенти (ті, хто просуває рукописи для видання або вже видані книжки - для перекладу). Отже, виправдання таке собі. Але проблема навпаки - реальна, а її вирішення не менш відповідальне, ніж, наприклад, робота сапера. Один необережний рух - і вибух із поганими наслідками.

Ось ілюстрація. Навряд чи хто з читачів цього тексту встиг прочитати саму вилучену, де-факто заборонену книжку. Я теж, тому оперуватиму взятими з відкритих джерел прикладами. Зокрема, чеський письменник у своєму романі твердить: після Революції Гідності наша країна руйнувалась, а розумні люди залишали Донбас. Всі гарні педагоги перебиралися до Москви, а сама головна героїня - 18-річна Тетяна Ахметова - шкодувала, що теж не поїхала. Вона навіть готова займатися проституцією, аби не вертатися в Україну, бо там війна і вона може загинути. В Чехії Ахметова зустрічає ветерана війни на Донбасі, який б'є її через прізвище.

Можна наводити інші приклади. Але вже читав у соцмережах на захист цієї книжки: твір художній, автор так не думає, це все його персонажі, а хіба таких в Україні нема? Причому, автори подібних дописів теж роману не читали й роблять подібні висновки на основі тих самих наведених фрагментів та сюжетних ліній. Стаючи, таким чином, на відому позицію, описану формулою: "Не все так однозначно". Починаючи танок від цієї пічки, захисники й популяризатори "неоднозначності" впевнено заявляють про неприпустимість заборони книжок у демократичному суспільстві.

Знаєте, про що вони говоритимуть далі? Підказка: про тоталітарні практики, якими є вилучення з продажу (книгарні), публічних просторів (бібліотеки) й освітніх програм (школи та виші) творів… російський авторів, починаючи з Пушкіна і закінчуючи Булгаковим. І виявляється, що пушкінське "Клеветникам России" та булгаковське "Белая гвардия" жодною мірою не україно-, як загалом не ксенофобія. Лише висловлена вголос думка ліричного героя, як у поезії. Чи персонажів, як водиться в прозі. Самі ж ці та інші російські автори просто розподіляють ролі акторам. Котрими є їхні змальовані з натури головні й другорядні персонажі.

Якщо ж глянути на питання ще ширше, можна спровокувати світоглядний конфлікт. У березні 2009 року видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля" зняло з продажу роман Олеся Ульяненка "Жінка його мрії". Підстава - існуюча тоді Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала його порнографічним. Тоді культурно-мистецька й медійна спільнота обурилися, письменник, до речі - Шевченківський лауреат, - судився, непотрібні процеси виснажили без того не надто фізично здорового митця й він передчасно пішов із життя.

Але якщо та гучна історія із забороною книги в Україні була й лишається епізодом протистояння митця й цензурного мракобісся - тоді чому ж нинішнє вилучення з продажу книжки чеського митця з - про це вже говорять! - суперечливим змістом сприймається позитивно тими самими людьми, котрі засуджували заборону Ульяненка?

Прогнозую: незабаром почнуть що далі, то впевненіше звучати цілком собі патріотичні голоси із закликами не чіпати книжки, кіно, театр, музику й культуру загалом. Віддавши оцінку кожного конкретного твору чи продукту на розсуд споживача: читача, слухача, глядача. Колись у іншому, зовсім довоєнному житті, один колега-літератор поскаржився на дитячого видавця, котрий відхилив його рукопис книжки для дітей через наявність у ньому ненормативної лексики й сексуальних сцен. "Чому діти мають жити в стерильному, вихолощеному, кастрованому світі?, - гнівно просторікував митець. - Чому їх треба жаліти? Вони мусять з юних літ розуміти, в якій реальності живуть!". Схожі аргументи вже потроху використовують захисники антиукраїнського: геть цензуру, дайош різні погляди на одну проблему.

Припускаю: в подібній парадигмі живе керівництво Дніпровського національного театру імені Тараса Шевченка, коли вводить до репертуару оперету "Весілля в Малинівці", написану в 1960-тих роках російським композитором Борисом Александровим. Нагадаю не так сюжет, як наратив. Загін "червоних", один із підрозділів під командуванням Григорія Котовського, звільняє (!) українське село від банди (!!) якихось петлюрівських посіпак (!!!). Хоча сьогодні лише півгодини в інтернеті досить, аби знайти реальні факти звірств отих самих "котовців-визволителів". Те саме, що нині: масові грабунки, згвалтування, розстріли. Але ж ні, не все так однозначно, це лише старий добрий водевіль, для чого присікуватися? Тим більше, людям подобається. Глядачі платять свої гроші, мають нагоду відволіктися від щоденних поганих новин і всенощних повітряних тривог.

Як бачите, вилучення з продажу однієї окремо взятої книжки, ще й навряд чи надрукованої великим тиражем, вкотре дає привід для розмов на значно ширшу тему: чим є заборона твору - актом цензури чи засобом гігієни? І чому згадане вилучення книги Ульяненка з продажу - цензура, натомість вилучення з продажу й загалом публічного простору всього російського та проросійського - дія, співзвучна з прибиранням сміття комунальними службами.

А судячи з того, що в соцмережах по весні прочинають прокидатися ретранслятори проросійських переконань, питання інформаційної та культурної гігієни досі на часі. Маємо той випадок, коли горда заява: "Я того не читаю, не дивлюся, не слухаю!" по суті своїй є не ознакою регулярного миття рук. Передусім це свідчить про бажанням самоусунутися хай не від спроби вирішити, а навіть відстежити й зрозуміти суть питання. Й на своєму місці, власними зусиллями запобігти просуванню російського та проросійського в інформаційний та культурний простір країни, громадяни якої воюють та, на жаль, гинуть за власну українську ідентичність.

Gazeta.ua