Плагіат: нова доброчесність української науки. Інакше в міністри не візьмуть

Плагіатом в Україні вже нікого не здивуєш: у нас два міністри освіти поспіль - плагіатори, очільники ВНЗ та цілий голова профільного Комітету ВР. Чому з цією пошестю ніхто не бореться? І чому доброчесні науковці виїздять за кордон, щоб мати змогу будувати кар'єру і займатися власними розробками?

У кінці дев'яностих років я працював проректором у приватному вищому економічному коледжі. Але наукового звання у мене не було. Тож вирішив писати дисертацію.

У тодішній системі (не знаю, наскільки вона змінилася сьогодні), мені страшенно не сподобалися дві речі. Перше: якщо людина хоче займатися наукою і вибрала для себе тему дослідження, то вона не може працювати над своєю темою, яку згодом було б затверджено, а має обирати із наперед затверджених тем. І друге: система захисту звань та публікації матеріалів потребувала великих фінансових вкладень. Офіційних і неофіційних. До прикладу, якщо людина зробила наукове відкриття, то вона має заплатити за публікацію цього відкриття у науковому журналі. Замість того, щоб держава винагородила відкривача достойним гонораром, вона вимагає грошей від нього!

Але то таке. Пообурювався, заспокоївся - та не здався. Поїхав до столиці, в Інститут літератури НАНУ. Співбесіда з двома академіками-літературознавцями тривала півтори години. Вердикт був вельми приємним: ви нам підходите. Але мій диплом математика розчарував академіків, бо дисертацію можна було писати тільки за спеціальністю…

Того дня на Хрещатику я зустрів письменника Василя Носу та його друга, кандидата філологічних наук, доцента університету пана Анатолія, прізвище називати не буду. За кавою Василь запропонував: "Ось перед тобою чоловік, який пише дисертації на замовлення. Яка тобі різниця, на яку тему він напише? Ти розумний, двічі прочитаєш і зможеш захистити. Він уже написав і люди захистили шість кандидатських і дві докторські".

Як мінімум, вісім кандидатів та докторів наук, подумав я, отримали звання не за свої знання. Вірус недоброчесності у нашій науці почав поширюватися ще тоді. А якщо взяти до уваги те, що багато вчених у кризові роки виїхало за кордон, то процент "липових учених" був тоді досить таки великим. Щоб не шокувати націю кількістю "мізків, що витекли", з 2015 року їх просто припинили рахувати. З 1991 року до 2014 з України виїхало 1600 вчених. І виїхали якраз не ті, хто купив собі диплом і звання, а спеціалісти високого рівня.

Початок двотисячних у Закарпатті пройшов під прапорами СДПУ (о). Уся вертикаль влади належала цій партії: від голів обласної адміністрації та ради до всіх сільських голів. Саме у той час усім чиновникам, включаючи начальників відділів райдержадміністрацій, пропонували захистити дисертації, бо в університеті було багато вакансій. Так і казали: "Захистиш дисертацію". Не напишеш, а саме - захистиш. Багато хто тоді пішов у науку.

Цілком імовірно, що таку політику обласної влади не підтримав ректор Ужгородського Державного університету Володимир Сливка. За це його жорстоко вбили. Але слідство не дало жодних результатів - у офіційній біографії написано: "трагічно загинув 24 травня 2004 року при загадкових обставинах".

Скільки чиновників захистили тоді і пізніше свої "дисертації" невідомо. Але точно не один. Не можемо стверджувати, що всі ці дисертації були краденими чи купленими, та значна кількість із них точно не писалася тими, чиє прізвище було на титулі. Чиновник при владі не має достатньо часу для наукових досліджень та експериментів, але має інші важелі.

Найбільш кричущим фактом, починаючи з якого ситуація почала виходити на рівень епідемії, треба вважати те, що головний підрахуй України Сергій Ківалов, чоловік, якого звинуватили у фальсифікації президентських виборів 2004 року, який займав і займає проросійську позицію, який підтримував злочинні Харківські угоди та диктаторські закони 16 січня, який причетний, за даними НАБУ, до підкупу суддів Окружного Суду, який має кілька російських державних нагород - тривалий час був ректором і до сьогоднішнього дня є президентом Національного університету "Одеська юридична академія".

На цьому тлі вже не так страшно сприймати дані про результати конкурсу "Академічна негідність року" за 2024 рік. Переможців в усіх номінаціях можна знайти на інших ресурсах. Мене ж шокувало те, як багато серед плагіаторів тих, хто займав і займає високі посади. Це ректор Таврійського національного університету ім. Володимира Вернадського Валерій Бортняк, який 2024 року став доктором юридичних наук не просто на чужих, а на чужих російських текстах. Це ректор Київського національного університету технологій та дизайну, доктор економічних наук, професор, академік Національної академії педагогічних наук України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Іван Грищенко, який надрукував п'ять плагіатних статей.

Це колишній Головний військовий прокурор України, генерал-полковник юстиції запасу Анатолій Матіос, який, щоб приховати свій плагіат, свідомо замінив по всьому тексту дисертації українську літеру "і" на англійську "і". Це ректор Київського політехнічного інституту ім. Ігоря Сікорського Анатолій Мельниченко, який у своїй дисертації вчить нас патріотизму за допомогою російських статей, зокрема - надрукованої в журналі, що видавався російським рухом "Духовное наследие" (а метою цього руху було "возрождение духовности на основе "общенациональной Русской Идеи""), це ректорка Вінницького національного медичного університету імені Пирогова Вікторія Петрушенко, стосовно якої суд заборонив перевіряти наявність плагіату, виявленого фахівцями Дисергейту в її докторській дисертації…

Загалом у всіх номінаціях на антинагороди брало участь 36 осіб, три наукові видання та дві спецради. Одна з них - спеціалізована вчена рада Д 26.613.02 при Національній медичній академії післядипломної освіти імені Платона Лукича Шупика Міністерства охорони здоров'я України, або скорочено, відома всім НМАПО - організувала захист аж 9 плагіатних дисертацій з акушерства та гінекології. За минулий рік НАЗЯВО взяло до розгляду 25 скарг на фальшиві плагіатні дисертації. Тобто, нині маємо говорити не про поодинокі випадки плагіату, а про систему, яка має свої традиції та тенденції.

Плагіат - це крадіжка інтелектуальної власності. Людину, що здійснила крадіжку, називають злодієм. То чи можемо ми говорити про те, що нашою наукою та освітою керують злодії? Не знаю… Але… Плагіат було виявлено у дисертаціях, що їх захистили Народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак, міністр освіти і науки Оксен Лісовий, колишній міністр науки і освіти Сергій Шкарлет…

Та ці люди настільки розумні, що зуміли викрутитися і залишитися на посадах. Для перших двох навіть створили нові правила: відмовившись від краденого, вони мають виглядати у наших очах героями. Дивіться, які вони благородні, спочатку помилилися і вкрали, якийсь час користувалися краденим і звикли до нього, ніби до свого, але потім, коли їхній злочин було викрито - вони відмовилися від краденого і пообіцяли, що більше красти не будуть. Чим не приклад для наслідування? Чим не піонери-герої?

Звісно, можна іронізувати над ситуацією довго. А можна і гірко заплакати. Адже, як виявилося, в Україні немає доброчесних кандидатів та докторів наук, які би могли очолити Міністерство освіти і науки та відповідний Комітет Верховної Ради України.

Gazeta.ua