Протокол проти здорового глузду? Ніхто не знає, як було би краще

Російський удар балістикою по Полтаві ще раз довів: в Україні немає місця, де можна почуватися безпечно. Понад півсотні загиблих, кількасот поранених. Це невимовний біль. І він вимагає шукати винних у порушенні правил і протоколів. Але наскільки вони дієві за наших умов?

В уявній військовій частині N ми всі були вельми розосереджені. Велика територія, розкидані, хоч і не дуже просторо, намети. В разі влучання була б трагедія, звісно. Але обмежена за кількістю особового складу, який потенційно міг постраждати.

Єдиним винятком з цього правила розпорошення були повітряні тривоги. На тривоги ми всі сходились в укриття, котре не було укряттям, а просто ледь прикопаним надземним ангаром. І от у разі влучання туди чого завгодно, крім заблукалого мопеда (і це не точно) був би кінець.

Але це з погляду здорового глузду в разі тривоги доцільно було розходитись полігоном, де не бракувало бліндажів і посадок, де можна реально розосередитися. А з погляду наказу всі мають перебувати в укриттях. Навіть якщо це укриття - не прикриті зверху сходи в підвал (було й таке).

З цієї історії не буде жодного висновку. Та й ми не знаємо обставин того, що трапилося в Полтаві. Просто це ходіння в укриття щоразу мені нагадує, що в армії бувають ситуації, де немає правильних рішень, і навіть адекватність тих, що були, неможливо оцінити без внутрішнього погляду. Що тут було службовим недбальством? Де-юре - дозволяти особовому складу самостійно розосереджуватись (бо треба ходити в укриття). Де-факто - змушувати особовий склад ходити в укриття. Бо так-то ми всі були в укриттях під час тривоги. Але ні нам, ні широкому загалу на випадок прильоту це б узагалі ніяк не помогло.

Загиблим - вічна пам'ять.

Росії - ненависть.

Можна лише покладатись на те, що протокольні заходи безпеки почнуть відповідати фактичним все більше, а не навпаки.

Оригінал