I'm Fine - це про емпатію. Україна запалює Burning Man
Культурна дипломатія вагою 10 тонн - так на щорічному фестивалі Burning Man у США скульптор Олексій Сай представив інсталяцію від України. Що вона собою являє?
Я, звісно, у захваті, що половина стрічки - у візуальному мистецтві і нарід знає, хто такий Олексій Сай. (Його іншу скульптуру скоро поставлять у Софії Київській). Але.
На фестивалі Burning Man зафігачили здоровецьку інсталяцію - милу і веселу фразу I'm Fine. Але якщо підійти, то видно, що зроблена вона із прострелених дорожніх знаків та інших понівечених речей. Що дає роботі одразу кілька прочитань...
Ну ок, перед "але" розповім, якщо хто пропустив. На фестивалі Burning Man зафігачили здоровецьку інсталяцію - милу і веселу фразу I'm Fine. Але якщо підійти, то видно, що зроблена вона із прострелених дорожніх знаків та інших понівечених речей. Що дає роботі одразу кілька прочитань і а глядачам - можливість, прости господи, рефлексії.
Так ось Але. Я прийшла сюди сказати, що усе хріново зробили. Хто ж так розказує про Україну світу? Треба було як всі нормальні люди, прийти на якийсь пітчинг і просити державних грошей на втілення задуму. Задум мав бути про щось сльозливе і сентиментальне. І щоб називався проєкт "Молимося за вас" чи "Свічечка гіфка".
Ну таке щось. Бажано з гівна і палок, бо ж іноземці будуть у захваті лише від того факту, що їм розповідатимуть про Україну і те, як ми всі страждаєм. Прямо ждуть. Відвідувачі Бьорнінгмена одразу покинуть бухло і розпусту (а я саме так уявляю цю подію) і побіжать нас жаліти.
За 10 років війни у нас було багато дуже невдалих спроб РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕ СВІТОВІ! Тому у мене і сіпається око від цієї фрази. Усі ці невдалі випадки були приблизно такими, як описано вище. Автори планували викликати в іноземцях жалість, а треба було - емпатію. Це зовсім не одне і те саме.
Але були і вдалі! І немало. І вони усі були десь як оце I'm Fine, яке ви нині постите. Добре продумала ідея і талановите втілення (забула, що ще талант треба). А в центрі усього - історія. Історії - продають, а нам це дуже треба. А найкраще продають історії, в яких герої сильні та водночас вразливі.
Ну і тут ще більш цікаво. Бо зазвичай такі штуки працюють на якусь одну аудиторію. Або ми, або іноземці. Навіть "20 днів у Маріуполі" лиш на третій раз, після Оскару, у прокаті отримав справді заслужену увагу.
Коротше, дуже неприємні люди усе це робили - Антоніні нема до чого причепитися і день минув непродуктивно.
Коментарі