Від "Червоного ренесансу" до "Титанів відродження" - еволюція ідентичності

Українське суспільство прагне осмислювати себе і власну культуру - поза імперськими міфами про її вторинність чи неповноцінність. Що ми здобуваємо і чого варто остерігатися на цьому шляху?

Звісно, всьому свій час, свій творець, свій глядач. Хвиля пробудження інтересу до власного коріння періоду зламу Радянської імперії, безумовно, була. Про фестиваль "Червона Рута" знають навіть ті, хто на ньому не бував через вік, а хіт-паради "Території А" та фрази з "Альфа" органічно вживали навіть тотально зросійщені регіони. Складніше - з відновленням історичної правди. З архівів матеріали діставали, й навіть оприлюднювали, - проте чи виникав з цього суспільний резонанс? Наприклад, трисерійний фільм "Червоний ренесанс" режисерів Віктора Шкурина та Олександра Фролова вийшов до Дня Незалежності 2004 року. Це була унікальна розвідка щодо "Розстріляного відродження" - зокрема, в кадр потрапив Акт про розстріл Леся Курбаса. Але хто на це звернув увагу? Простір того часу був запованений іншими топ темами, а постать Курбаса щільно затуляли плечі Станіславського.

Парадокс ситуації у наступному: ще вчора теми, які були ще не на часі, не в тренді, поза увагою… А вже сьогодні - гіперувага, запит, клікбейтність… Наприклад, щойно касові збори "Конотопської відьми" Івана Уривського стали помітними на медійному рівні - скорострільна постановка Дмитра Рачковського вже бороздила гастрольні майданчики всієї країни. Глядач після перегляду виходив, плювався, але це вже не було проблемою заїзджих антрепризників - вони вже у наступному місті, стежать за новими трендами. Саме цей, здавалось, блискавичний перехід і підштовхує митців вдаватися до швидкоспілого продукту, й у гонитві за увагою глядача, знижувати власну планку, самоспрошуватися, або навіть вдаватися до певних спекуляцій.

Про що йдеться? Одна з хвиль цікавості до Василя Стуса проявилася появою вистав про нього - щоправда, поза театральним репертуаром, оскільки театри були зайняті значно "вагомішими" постатями російського культурно-історичного простору. Станом на другу половину 2000-х глибока, придумана та пропрацьована вистава могла виглядати незрозумілою, а сприйняття постаті поета без контексту викликало відверте здивування акторському надриву на кону. Але вже за 5-10 років ситуація змінилася, почали плодитися роботи, які гарантували собі "прохідний бал" самою лише наявністю імені Стуса в назві. Маю досвід з практики роботи в експертній раді міжнародного фестивалю, де у подібний спосіб було зроблено спробу "нагородити" відверто спекулятивну роботу, чому я усіляко перешкоджав. Окрема культурна трагедія - вихід художнього фільму "Заборонений", який вже по прем'єрі став певним "нулем", від якого можна було будувати шкалу оцінки настуних кіноробіт.

Натомість якісний продукт навколо імені Василя Стуса все ж з'являвся. Це і потужна поетична вистава "СТУСАНИНА" постановки Алекса Боровенського у Театральній спільноті "DSP", й камерна опера "Стус: немилосердно" Центру сучасного мистецтва "ДАХ"… Ба більше, виставою "Крик нації" відродив свою діяльність після російського авіаудару Донецький драмтеатр (м. Маріуполь). Релокований театр почав працювати в Ужгороді, і весь час, допоки їхав до них на зйомки, я мав внутрішні варіанти поведінки - адже легко бути простим і неглибоким, коли хвиля суспільного та медійного інтересу прикута до тебе за визначенням. Але робота Людмили Колосович виявилася чесною та справжньою - вистава заворожувала та проникала в глядача на молекулярному рівні. Ладаном діяла на усілякого типу "ждунів" та безцеремонно зривала маски з дволиких. Тому, певно, ані вистава, ані режисерка виявилися не до шмиги управлінню культури Донецької обласної адміністрації.

Наступною хвилею суспільного інтересу стали "наші 20-ті". Про зациклену спіраль часу між 1920-ми та 2020-ми згадують то тут, то там. А слова Леся Курбаса, який заговорив голосом Андрія Водичева у проєкті "Горизонти Курбаса", стирають будь-яку межу між століттями: Лесь Степанович занотовує до свого щоденника київського періоду Молодого театру свої спостереження про київське сьогодення.

Дедалі частіше звучить назва періоду, який услід за Єжи Ґедройцем називаємо Розстріляним відродженням. Згаданий раніше документальний фільм, ще 2004 року, говорить про ті часи як про "Червоний ренесанс", вже зовсім скоро комуністична прив'язка зникла, поступившись Розстріляному відродженню. Й дедалі частіше з'являються пропозиції та повноцінні проєкти, які пропонують від жертовності перейти до більш психологічно сильної позиції - Титанів відродження.

Знову-таки, вистави за творами українських авторів 1920-х були: у Театральній майстерні Миколи Рушковського Ігор Славинський ставив виставу "Якось воно буде…" за "Чухраїнцями" Остапа Вишні, відвертий захват зміг пережити від вистави "Crucifixus" у постановці Євгенії Скрипник у театрі "Т.І.Н.А." – в основі "Сентиментальна історія" Миколи Хвильового. Різної якості версії новели "Я (Романтика)" того самого Миколи Григоровича з'явилися протягом останніх п'яти років у постановках Ксенії Оніщенко (Незалежний проєкт на сцені Малої опери), Олександра Середіна (Театр на Лівому березі), Дениса Степчука (Камерний театр "Маланка"), Анатолія Левченка (Кіровоградський театр ляльок), навіть версія Донецького драмтеатру у Маріуполі 2018 року у режисурі Євдокії Тіхонової. Всі ці, та деякі інші вистави, ціла серія якісних документальних робіт, більшість із яких доступні для перегляду на ютубі - стояли біля витоків формування сучасної потужної зацікавленості суспільства, під час якої наявність в назві "Будинка Слово" забезпечує хвилю попиту.

Але за формулою: з'явилася зацікавленість - на якість взагалі можемо не звертати увагу. Дуже швидко "Розстріляне відродження" входить до маскульту (що є безумовно позитивною тенденцією), й одразу починає працювати занижена планка до продакшну. Найчастіше по перегляді слабеньких вистав чи фільмів про той період, чую аргумент на захист, мовляв, "так, слабенько… Але ж є ті, хто вперше про це почув. Ймовірно, що тепер чи прочитає якусь із новел, чи бодай життепис у вікіпедії".

Стають на одну поличку порівнянь вистава "Love Revolution", яку у Київському академічному театрі "Золоті ворота" поставила Наталія Сиваненко; художній фільм "Будинок "Слово"" Тараса Томенка та "Щедрик" Олесі Моргунець-Ісаєнко, проєкт календаря "Титани двадцятих", згенерований за допомогою штучного інтелекту Мартином Якубом. Перші три - долучення через призму того, що це українське, й треба перетерпіти, продертися крізь пластмасовість реалізації. Натомість четвертий - наочний кейс, яким цікавість до культурних діячів минулого періоду входила через нотки причетності та ідентифікації - "Я хочу бути таким українцем!", або ж "Я ідентифікую себе з цими незламними титанами". Й під шкіру це входить набагато глибше, та й діє триваліше, ніж спостереження за бездієвими мешканцями "Слова", зображувати яких зібрали шикарний букет яскравих акторів сучасності, але не дали їм, що грати. Вирізана пластиково-фанерна фотографія, яка прикрашала презентацію фільму, водночас стала й негативною метафорою фільму.

Якось у розмові згадася фільм "Голод" (англ. "Hunger") режисера Стіва Макквіна, у якому роль одного з лідерів Ірландської республіканської армії Боббі Сендса зіграв Майкл Фассбендер. "Ось такий фільм про Стуса, якби був в нашому кінематографі, мені було б не соромно" - відреагував тоді кінорежисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, автор абсолютного неймовірного "Памфіра", який переступив свою нібито фестивальну долю, і став затребуваним масовим глядачем, який відчув, що культурний продукт може бути якісним та глибоким.