Культура - справа держави чи волонтерів?

Культурного фронту не існує, фронт є лише на війні. Але чому тоді культурі так складно пробитися до держави по підтримку

Нормалізація життя, помножена на відчуття й почуття міри. Так відомий журналіст та письменник Юрій Макаров нещодавно вчергове спробував пояснити збільшення пропозицій культурного продукту всередині воюючої України. Й визначив єдиний критерій доречності створювати й поширювати культурний продукт у воєнну добу: сприятиме твоя скрипка чи твій малюнок, твій перформанс чи твоя книжка згуртуванню? І далі його висновок: "Так почуття міри, воно ж смак, стає фактором перемоги".

Це вперто конфліктує зі щоденними реаліями війни, як то російські бомбові та ракетні удари, руйнування, в тому числі, закладів культури й створення продуктів культури (з недавнього - майстерня художньої академії Бойчука та студія "Pronto Film" у Києві чи музей Романа Шухевича на Львівщині). І, що значно важливіше, зі щоденними людськими жертвами. Гаразд, нехай не аж так конфліктує, швидше полемізує.

Бо самовизначення "культурний фронт" дратує дійсних фронтовиків й прямо причетних до фронту військового. Артистів й інших митців - чоловіків та відвідувачів їхніх заходів дедалі частіше запитують, чому не в ЗСУ, ставлячи за приклад бодай з десяток публічних осіб. А загалом дратуються: ну кому оце все під час великої війни треба. Отже, пропозиції в царині культури не є на позір тим фактором перемоги, яким його визначив інтелектуал, котрий за віком уже не ризикує отримати повістку.

Пан Макаров має чимало однодумців. Проте всі вони обговорюють різке збільшення пропозицій, нічого не кажучи про відповідний попит. А коли й говорять, то згадують переважно великі обласні міста. Тим часом малі міста та сільські громади як нарікали, так і нарікають на власну виключеність із позитивних процесів всебічного культурного розвитку. Ба більше: наближені до кордону з агресивною Росією регіони що далі, то частіше закидають зарозумілим культурним діячам непряму причетність до російського вторгнення, котре почалося десять років тому з анексії Криму і окупації Донбасу. Ось красномовні приклади.

Літературна команда PEN Ukraine вчергове мандрувала Чернігівщиною. І в прикордонному Новгород-Сіверському учасники почули від мешканців: "А знаєте, коли до нас останній раз приїжджали письменники? У 1989 році. Ця порожнеча десятиліттями заповнювалась російським телебаченням, гастролерами і російською літературою". До речі, на моїй пам`яті літературний десант у згаданому місті був наприкінці 1990-тих, ще й за участі молодого Сергія Жадана. Але не в тому суть. Важливіше, що в заповненні українського простору російським дорікають споживачі російського продукту творцям українського. Який був, і станом на 1990-ті навіть спробував закріпитися на своєму плацдармі.

Або ось - книга Анастасії Левкової "За Перекопом є земля", яка вже рік входить у топ продажів по Україні. Її активно обговорюють кримчани, й не лише представники корінного населення, кримські татари, які вимушено виїхали після анексії. Проте закиди на кшталт: "Де ви були з такими книжками раніше і чому не їздили в Крим, віддали його на російську поталу" звучать не від них - від українців, яких теж витіснили з півострова. Чомусь прийнято вважати: передусім письменницькі виступи могли реально перепрошити культурне та інформаційне поле Криму на нашу користь від 1991 до 2013 років включно.

Не раз і не два за десять років читав і чув докори мешканців Донеччини й Луганщини, так само вигнаних війною: "Ви всі про нас забули, а з Росії до нас регулярно їздили!" Хоча жодна професійна соціологічна служба, жодна дослідницька установа не вивела коефіцієнту корисної дії від того, що раз на півроку в якесь місто на Донбасі приїде кілька українських поетів. Аби почитати свої вірші аудиторії десь так у півсотні небайдужих. Тому вплив подібних культурно-мистецьких десантів очевидно перебільшений. Швидше, йдеться не про незадовільну пропозицію, а відкладений попит. Відкладений так довго й надовго, що зрештою довелося вдовольняти його деінде, тільки не за місцем народження й постійного проживання.

Варто наголосити: всі подібні ініціативи "культурних десантів" від проголошення Незалежності й дотепер були та є виключно приватними. Небайдужі знаходили й знаходять фонди та гранти. Або організовуються самі, скидаючись хіба на бензин. Все це робилося й робиться в чітких координатах волонтерства, хоча на початках такого слова навіть не згадували. Але разом із тим кожне таке дійство, незалежно від кількості залучених, їхнього статусу в середовищі та кількості зібраної вдячної аудиторії було, є і лишається державною, навіть державотворчою справою.

Жодного пафосу. Висновок витікає з не раз озвучених потреб, не раз заявленої мети: хочеться самим формувати порядок денний у царині культури, де місце знайдеться кожному і тим самим формувати довкола власної культури власну ідентичність. Яка, своєю чергою, є основою ефективного функціонування та розвитку будь-якої держави. Гляньте хоча б на агресора - там незабаром після окупації палять Шевченка й коробками завозять новенького, ще з запахом друкарської фарби Пушкіна.

Хай там як контраверсійно прозвучить, але держава Росія своїм діячам культури партнер. Причому на вагомих та незначних нікого не поділяє. Всякий, хто залучений до процесу культурної експансії, вже є державною людиною. Є кращий приклад - Франція, яка має амбасадорів французької культури передусім усередині власної країни. І популяризація її має підтримку влади в центрі та на місцях. Аж до ретельної організації логістики для проведення навіть локальної події.

Українська ситуація парадоксальна. З одного боку, організатори вже давно не вивозять на собі все, особливо під час великої війни. Тож державна підтримка дуже бажана. З іншого, досвід показує: державна підтримка швидше маргіналізує процес, аніж робить помітним. Але в такому разі й перемога починає виглядати не так справою держави та її представників, як справою самих людей, активних та небайдужих громадян. Яким лишається самим, самотужки, задіявши всі наявні ресурси, робити всім, хто нарешті має попит на власний культурний продукт, різноманітні й доступні пропозиції. Сьогодні закиди на кшталт "ви про нас забули, бо ми про вас не чули, тому ви винні в тому, що ми такі" вже що далі, то менше працюють. Хоча досі звучать на різних майданчиках.