Союзники України можуть показати "інше обличчя". Треба готуватися

Зараз, коли ще немає української перемоги, ми вже чуємо від США, а потім почуємо і від інших її союзників, що за все потрібно платити. Як? Діючи рівно так, як того хочуть союзники. Вони до всього, зокрема й до допомоги Україні, ставляться з погляду холодного розрахунку

Це, з одного боку, дивовижні кадри. Але з іншого - вони є закономірними. Азербайджан показав усьому світові не тільки приклад того, як можна і потрібно відновлювати свою територіальну цілісність, боротися з сепаратизмом. Перед нами чудова ілюстрація того, як можна і потрібно бути готовим до того, що відновлення справедливості й територіальної цілісності може зіткнутися з планами глобальних світових держав, зацікавлених в існуванні конфліктів як засобу чинення тиску на втягнуті в них країни, а не в торжестві справедливості та міжнародного права.

Азербайджан зараз відчуває на собі тиск США і Франції, в першу чергу. Росія хотіла б чинити тиск, але не може. Її можливості сильно скоротилися. Насамперед військові. Протистояти потужній азербайджанській армії, яка має досвід блискучої перемоги в 44-денній війні, яка оснащена всім необхідним для нових тріумфів, сильно вмотивована і відчуває братню політичну підтримку з боку Туреччини - цього Росія не могла собі дозволити і до повномасштабного вторгнення в Україну. Зараз вона і поготів не в силах "брязкати зброєю" перед Баку.

Вводити економічні санкції проти Азербайджану або, тим паче, проти Азербайджану і Туреччини - це вже навіть не смішно. Російська економіка, зважаючи на введені проти неї масштабні санкції, сама потребує того, щоб із нею хтось контактував, підтримував економічні, торговельні, політичні відносини. Та й безглуздо було очікувати того, що Росія піде на повідку в офіційного Єревана і буде конфліктувати з Баку й Анкарою заради маленької Вірменії, в якій РФ і так все давно вже контролює. Аж до вірменських державних кордонів, які охороняють російські прикордонники.

А ось США і Франція не мають військових баз на Південному Кавказі, вони мріють про витіснення Росії з регіону. І тут вони використовують Вірменію як засіб для досягнення своїх планів. Цілком очевидно, що йти до кінця вони не будуть. Так само, нагадаю, вони вчинили і з Грузією періоду правління Михаїла Саакашвілі. Серпнева війна 2008 року показала політику США і Франції у всій її "красі". Вони ніяк не завадили захопленню Росією Південної Осетії та Абхазії.

Так, приєднання до РФ цих територій не було. Але РФ визнала їхню "незалежність", вона пішла війною проти Грузії, проігнорувавши її територіальну цілісність. І нічого їй за це не було. Навіть санкцій проти Росії тоді не було введено. Жодних. Хоча, саме тоді колективний Захід міг би їх запровадити, пославши РФ чіткий сигнал, що не дозволить перекроювати кордони, як того хочуть у Кремлі.

Колективний Захід нічого не в змозі зробити і зараз, коли у в'язниці сидить екс-президент Грузії Саакашвілі. Громадянин України, до речі. Ось, якими є реальні дії США і Франції - підбурювати, підливати олії у вогонь конфліктів, намагатися щось вигадати на їхньому існуванні, а потім умити руки. Рівно таку саму концепцію вони зараз намагаються реалізувати і у Вірменії.

Але рівно те саме ми бачимо і щодо України. Навряд чи хтось буде сперечатися, що у США, а тим паче у всього НАТО, була і залишається можливість давно забезпечити Україну всім необхідним для швидкої і остаточної перемоги над Росією. Але цього не сталося. Так, можна говорити і про те, що український ВПК міг би давно вже вийти на інші потужності, виробляючи багато необхідного для фронту і перемоги. Але в України не було всього того величезного запасу найсучаснішої зброї, яка є у США і НАТО загалом. Відповідно, Україна апріорі була залежна від зовнішніх поставок у протистоянні з величезною Росією. І ми бачили і бачимо, як цю зброю видають, що називається, по чайній ложці. Досі Україні не поставлені системи ППО в кількості, достатній, щоб захистити всі її міста від російських ударів. Хоча, на американських складах цих систем ППО припадає пилом дуже багато. Досі немає передачі Україні винищувачів F-16 і систем ATACMS. Можливо, вони зрештою і будуть поставлені. Але, погодьтеся, станься це раніше, а для цього були всі можливості, перемога України була б ближчою.

І ось зараз, коли ще немає української перемоги, ми вже чуємо від США, а потім почуємо і від інших її союзників, що за все потрібно платити. Як? Діючи рівно так, як того хочуть союзники. Так, вони до всього, зокрема й до допомоги Україні, ставляться з погляду холодного розрахунку. І тут, щоб не було великої розчарованості, не потрібно було спочатку зачаровуватися. А ще краще було б вивчити чужий досвід, зокрема й грузинський та азербайджанський, щоб зрозуміти, що в підсумку може статися.

Ось і зараз, якби Україна почала проявляти норовистість, з погляду її союзників, усі ми можемо побачити і зовсім їхнє інше обличчя. Так, я не здивуюся, якщо через усілякі правозахисні організації почнеться пресинг України. Мовляв, потрібно делікатніше бути з "народом Донбасу" або з "народом Криму". Азербайджан же чує, що він нібито напав ... сам на себе. Тобто, на Карабаський економічний регіон, який був, є і буде територією Азербайджану. У Баку чують і вимоги забезпечувати права "народу Карабаху". А це, на хвилиночку, карабаські сепаратисти. Це ті, хто десятиліттями жив на окупованих територіях АР із паспортами інших країн - Вірменії, Росії та інших. І в тому ж Європарламенті, де існує група дружби з ніким не визнаним і не існуючим "арцахом", цілком можуть з'явитися політики, які агітуватимуть за права тих же "днр" і "лнр".

Я не кажу, що обов'язково так і буде. Я вказую на те, що є теоретична можливість такого розвитку. І Україні, просто зараз, потрібно готуватися до будь-яких сценаріїв. Вивчаючи, наприклад, досвід Азербайджану. І орієнтуючись на свої, власні сили, ресурси, можливості. Їх, на щастя, чимало. І їх точно вистачить для перемоги. Здобути яку можна, як показує азербайджанський приклад, навіть всупереч планам тих чи інших світових держав.

Спеціально для Gazeta.ua