Проблема, від якої не сховаєшся. Яке майбутнє чекає на ветеранів війни

Якщо війна триватиме більше 3 років, то ми матимемо приблизно 3 млн ветеранів, з яких близько третини будуть ті, що пройшли через бойові дії

Цей допис про проблему, про варіанти її вирішення і про те, що відмахнутися від неї нікому не вдасться.

Діти вважають, що якщо накритися ковдрою, то зникнуть усі чудовиська. І уявні, і реальні. Діти в це вірять. Їм це можна пробачити. Але доросла людина не має права на таку інфантильну позицію через вік, досвід та безперспективність такої поведінки. По-перше, чудовиська не зникнуть, а по-друге, ковдра гарантовано не найкращий захист. Тож подивитися в очі чудовиськ краще, ніж поводитися, як дитина.

Так і з нашими проблемами. Ми можемо ігнорувати їх, намагатися не помічати їх руйнівні наслідки та сподіватися, що вони самі собою зникнуть, але це не допоможе їх вирішити. Марна надія. Саме так зараз відбувається з вирішенням проблем військових та ветеранів війни за незалежність України. Номінально ми живемо зі словами "Героям слава", а фактично допомога держави ветеранам і воїнам залишається на дуже низькому рівні. І це треба виправляти. Виправляти треба ще вчора, щоб не отримати надскладну проблему з жахливими наслідками завтра.

Давайте просто порахуємо для того, щоб зрозуміти, що нас чекає. На сьогоднішній день, за словами міністра оборони Олексія Резнікова, лише у ЗСУ нараховується приблизно 700 тис. осіб, а весь сектор безпеки та оборони охоплює до мільйона українців. Експерти кажуть, що якщо війна буде тривати більше 3 років, то ми будемо мати приблизно 3 млн ветеранів, з яких близько третини будуть ті, що пройшли через бойові дії. І це на 30 млн населення України. Для порівняння можна взяти США. Там зараз 16,5 млн військових ветеранів на 331 млн населення. Тож у відсотках це вдвічі більше на кількість населення. Окрім того, досвід США тут нерелевантний, тому що в порівнянні з нами у них дуже мало військових (у процентному відношенні) з досвідом безпосередніх бойових зіткнень, а інтенсивність цих зіткнень, у переважній більшості випадків, була і близько не така, як у нас. Більше того, після закінчення війни у нас буде найбільша в сучасній історії кількість ветеранів з досвідом безпосередніх зіткнень, людей, що пройшли полон, найбільша кількість з ампутаціями, найбільша кількість цивільних з досвідом війни. І це ще не кажучи про міни, яких на нашій території більше за все в світі, завдяки діям РФ.

І все одно, дивлячись на досвід США, можна зрозуміти, що нас чекає. Так от, треба буде вирішувати величезну купу проблем – від реабілітації до соціалізації, від протезування до забезпечення робочими місцями, від лікування поранень до допомоги при апатії чи неконтрольованих нападах агресії. Це відповідальність держави та суспільства перед ветеранами та допомога їм у повоєнний період. Окремим питанням стоїть профілактика суїциду серед ветеранів. Ця проблема актуальна у США і досі. На одного загиблого в Іраку та Афганістані американського солдата припадає 5 тих, хто вчинив суїцид. Страшна статистика, але якщо б не було профілактики суїциду, то тоді кількість самогубців була значно більшою.

Окремим питанням стоїть ПТСР. Згідно з дослідженням, майже третина американських ветеранів воєн в Іраку та Афганістані в якийсь період свого життя зіткнулися з проявами посттравматичного стресового розладу – ПТСР. Третина! Але вони не були в такому інтенсивному боєзіткненні, як українські військові, наприклад, під Бахмутом або Кремінною. Тож навіть важко уявити, яка кількість українських ветеранів зіткнеться з цією проблемою.

Але є вже і ті, хто зараз зіткнувся зі всім цим. В нас вистачає ветеранів та військовослужбовців, чиї проблеми не повинні чекати кінця війни. Тяганина у вирішенні проблем лише загострить їх. Питання стоїть руба, і для їх вирішення не треба чекати закінчення бойових дій, а треба вже сьогодні починати працювати на їх вирішенням. До речі, в США переважна більшість програм фінансуються за рахунок фінансових пожертв бізнесу та приватних донатів. Участь держави є, але вона більша на рівні створення умов та сприяння програм на законодавчому рівні, а також мотивації бізнесу. І це не тиск на бізнес через силові та податкові структури та саме пропозиції в яких є користь для всіх.

Як все це вирішувати? Можна брати за основу досвід США, Франції та Ізраїлю. Наприклад у США десь років 10 тому уряд звернувся за допомогою до JP Morgan, американського транснаціонального фінансового конгломерату та одного з найбільших банків світу. І JP Morgan взяли на себе зобов'язання створити 100 000 робочих місць для ветеранів. В результаті зараз це з'явилася велика коаліція найбільших бізнесів і 2 млн створених робочих місць за останні 10 років. Це про соціально відповідальний бізнес і роль держави в цьому. До речі, в The Boeing Company працює десь 20 000 ветеранів –15% всього персоналу. І не лише це. В США є потужня культура сприйняття ветерана та ціла філософія, як треба допомагати йому та його сім'ї. Є програми підтримки, працевлаштування, безкоштовної освіти, психологічних курсів, кредитів на бізнеси тощо. Є програми допомоги при проблемі соціалізації і ще багато чого. Головна мета – допомоги ветерану та повернути його у повноцінне життя суспільства.

Чи є цьому альтернатива? Так, є! Можна діяти так, як зробили в СРСР з "афганцями" – про них забули. І це привело до того, що "афганці" пішли в кримінал, топили свій біль в алкоголі, руйнували свої сім'ї та закінчували життя самогубством. Але Україна – не СРСР і не є спадкоємицею тих традицій. Тому ми повинні зрозуміти, що проблема сама нікуди не зникне і держава разом з бізнесом мають зайнятися цим. Це моральний борг, який треба буде віддати ветеранам. І не лише моральний. Треба визначити і чітко розрізняти, що має робити держава, що – волонтери, що – громадське суспільство, та яка допомога нам потрібна від західних партнерів. І якщо вже сьогодні не почати вирішувати проблему, то завтра буде запізно.

Оригінал