Досить жерти пігулки! Чому я вважаю нову реформу потрібною

Іпохондрія стала чи не найчастішою болячкою українців

Взагалі, ржачно ми уявляємо собі реформи.

Всі навколо волають про необхідність змін в освіті, охороні здоров'я, державному управлінні та безлічі інших сфер, але коли хтось починає ці зміни вводити – то всі кричимо "нєє, тільки не це!" Ми за колгосп, але не в нашому селі. Так, зміни потрібні, але це не чіпайте. І то нє. А це можна, але не зараз. Потім, колись. А це не знаю як, але не так.

Багато недоліків нашого українського буття перейшло у системний характер, і щоб це зламати, треба системні зміни, а вони завжди болючі. Не вийде просто поміняти міністра і логотип.

Нормальні реформи – це завжди злам системи. А коли ламають, щоб зрослось наново правильно, то зрозуміло, що неприємно і некомфортно. Покращення не бувають тільки так, щоб завжди вгору.

Всі кричать, що в нас погана система охорони здоров'я, відкати на закупівлі ліків і мутні схеми завезення невідомо яких препаратів, але паралельно дружно боронять своє право мати на кожній вулиці сім аптек. Як ви думаєте, чого вони прибуткові? Чого ліки по телевізору рекламуються як споживчі товари? Чого навіть три продуктові магазини на одній вулиці не можуть вижити економічно, і один з них обов'язково збанкрутує? А три аптеки без проблем уживаються, і кожна рентабельна, бо вервечка покупців ще жвавіша, аніж за молоком. А маржа накрутки на таблетках – мрія комерсанта.

Тотальна заборона самолікування нарешті відбере пацієнтів в аптек і пересуне їх до лікарів. А це означає, що сукупно здоров'ям населення займеться людина з вищою медичною освітою + інтернатура, а не з середньою. І лікування передбачатиме діагностику і попередні аналізи, які не тільки допоможуть точніше встановити діагноз, а й виявлять можливі приховані чи супутні болячки, про які пацієнт навіть не здогадується. А не просто огляд очима фармацевта через віконечко каси аптеки розміром 20х20 см.

Лікування – це не прийом ліків, а відвідини лікарів. А профілактика – це регулярні медичні чекапи і комплексна діагностика із всіма аналізами, які в нас відсутні як явище в принципі. І тому люди до лікарів потрапляють вже із задавненими болячками в хронічній фазі, наліковані аптеками і каланхое. І тут, коли хочуть відправляти до лікарів, коли вже хворий – і то крики. Нєє, тільки не до лікарів!

Іпохондрія стала чи не найчастішою болячкою серед українців віком понад 50. В них всіх десь коле, ниє, віддає і крутиться голова. Тому пересічна хвора пенсіонерка зневажає лікарів, які кажуть, що вона загалом здорова і все ок. І буде ходити доти, доки не знайде когось, хто підтвердить що вона дуже важко хвора, і не випише рецепт з п'яти позицій. О, оце лікар! Нарешті.

Але ліки – це синтетична і неорганічна для нашого організму хімія. І часто лікування – це вибір балансу між власне покращенням і побічними ефектами. Потребує ця ситуація такого сильного ліку чи ні. І визначити це може тільки лікар. І то навіть лікар не завжди може, куди нам самим. Чи аптекарці.

Самолікуючись, українці не лікуються, а просто переїдають таблетки більше, аніж потребує ситуація. Як в тому жарті про бабцю – я п'ю таблетку, а вона собі знайде, що лікувати.

Оригінал