Деколонізація путінської імперії. Навіщо воно нам?

Український опір – єдине, що стоїть на шляху російської імперії

Більшість українців зараз розглядають російську агресію проти їхньої країни як спробу Кремля відновити імперію. Тому бачать свій антиімперіалістичний опір як форму деколонізації. З цим згідні багато жителів Східної Європи, – пише Олександр Мотиль для The Hill.

Західні вчені також борються з проблемою деколонізації. Причому одні приймають цей термін, інші опираються. Деякі журналісти та політики також підтримали ідею деколонізації.

Це не вперше, коли люди думають про деколонізацію. Ще в 1950-х і 1960-х, коли в більшій частині Африки, Азії і Близького Сходу виникали антиімперіалістичні національно-визвольні рухи, деколонізація займала увагу урядів, науковців, журналістів і, звісно, революціонерів.

Через кілька десятиліть швидкий і несподіваний кінець СРСР і така ж швидка втрата ним контролю над східноєвропейськими державами-сателітами багатьох вразила як приклад імперського краху. Таким чином, антирадянські народні рухи, які значною мірою сприяли кінцю того, що президент Рональд Рейган назвав "імперією зла", розглядалися як антиімперські цілі, спрямовані на деколонізацію.

Оскільки розпад СРСР був настільки швидким, російські еліти, які стверджували, що РФ – правонаступник СРСР, зберегли імперський світогляд, що лежить в основі радянської імперії. Більше того, швидкість розпаду означала, що більшість економічних, політичних, культурних та соціальних зв'язків, які пов'язували колишні радянські колонії з російською метрополією, залишилися недоторканими.

В результаті на відміну від більшості імперій, які розпадаються і втрачають території протягом десятиліть чи століть і тому поступово пристосовуються до втрати імперського статусу, раптова заміна радянської імперії безліччю незалежних держав була розцінена російськими елітами як кричуща несправедливість щодо Росії. Або, як сказав Володимир Путін у 2008 році, "найбільша геополітична катастрофа ХХ століття".

Російські еліти загалом погодилися, що таку трагедію необхідно виправити. Навіть у 1990-х, коли прозахідний, квазідемократичний Борис Єльцин був президентом РФ, Росія послідовно намагалася відновити гегемонію над неросійськими сусідами. Вона робила це п'ятьма основними інструментами. Першим був СНД, який, як сподівалася Москва, стане перехідною формою протоімперії, яка в результаті перетвориться на справжню імперію. Другим – залежність не росіян від російських енергетичних ресурсів, яку Москва використовувала, щоб підкорити їх своїй волі. Третім – російська мова, яка, за неправдивим твердженням Росії, піддається дискримінації в сусідніх державах. Четвертим – російськомовна меншість у сусідніх державах, яка поступово трансформувалася у дестабілізуючі "п'яті колони". П'ятим – безпрецедентна здатність Росії проєктувати військову міць.

Володимир Путін залишався вірним цим методам, підвищуючи ставки і не приховуючи наміру відновити Російську імперію. Звичайно, як і більшість сучасних імперіалістів, він це так не називав. Натомість віддаючи перевагу термінології про відновлення історичних територій Росії, захист російської мови та меншин, забезпечення безпеки сусідніх держав та забезпечення того, щоб їх внутрішня та зовнішня політика не суперечила вірогідним інтересам Росії, що, перш за все, полягало в неприйнятті національної влади, демократії, західних альянсів та ліберальних цінностей.

На відміну від Єльцина, який вважав за краще уникати насильства, крім Першої чеченської війни, Путін прийняв його, розуміючи, що "м'яка сила" зайшла задалеко в глухий кут у спробі відновити імперський контроль Росії.

Росія могла б підтримати місцевих сатрапів, які бажають перетворити свої держави на васалів, але надто багато не росіян мали "божевільні" уявлення про самовизначення та права людини, і були готові піти на багато чого, щоб зберегти суверенітет своїх народів. Чеченці були розчавлені у першій путінській війні 1999-2008 років. За ними пішли грузини у 2008 році та українці, які вічно бунтують, у 2014-2023 роках.

Строго кажучи, нинішні спроби України протистояти російському імперіалізму – не так деколонізація, як антиімперіалізм, протидія створенню Російської імперії. Зрештою, нову Російську імперію ще не створено.

У цьому сенсі збройний опір України – лише продовження ненасильницького опору, який вона веде з моменту здобуття незалежності в 1991 році.

Якщо хочете, український опір – єдине, що стоїть на шляху російської імперії Путіна. Це означає дві речі.

По-перше, Україна має бути улюбленицею Глобального Півдня, бо її боротьба ідентична їхній. Відмовляючись засуджувати Росію та підтримувати Україну, колишні європейські колонії Азії, Африки і Близького Сходу фактично позбавляють себе тієї легітимності, яку набули внаслідок антиімперіалістичної боротьби. Якщо опозиція імперіалізму не має значення у всіх колоніях, вона не має значення в жодній. І якщо це нікого не хвилює, то країни Глобального Півдня повинні перестати оплакувати наслідки своєї колоніальної спадщини, які затяглися.

По-друге, представники Заходу, які запитують, чи варто підтримувати Україну, повинні розуміти, що війна йде не лише за Україну, якою б вона не була гідною того, щоб уникнути геноциду. Війна йде за російський імперіалізм та Російську імперію. Якщо переможе Україна, імперські проєкти Росії можуть закінчитися. Якщо Росія, то її імперські проєкти пожвавляться і узаконяться. Казахстан, Грузія, Польща та країни Балтики наступними зазнають гніву імперської Росії. Тоді проллється не українська кров. Це буде американська, британська, німецька та французька.

Переклад Gazeta.ua