Путін повертає Сталіна до життя. Чому мовчить Захід?

Російський президент може засуджувати Гітлера та нацизм за їхні злочини в СРСР, але реальність така, що він фактично нормалізує те, що зробили Гітлер і нацисти

Йосип Сталін повертається до життя в Росії Володимира Путіна. Йому будують пам'ятники, "сталінські центри", а війну проти України в РФ порівнюють із перемогою Сталіна над Німеччиною Адольфа Гітлера, - пише Олександр Мотиль для The Messanger.

Враховуючи фашистську природу режиму Путіна та імперіалістичну геноцидну війну, яку він веде проти України, реабілітація Сталіна має сенс. Однак важливішими за політичне обґрунтування "повернення" Сталіна до Росії є моральні наслідки такого кроку.

У 2011 році історик Єльського університету Тімоті Снайдер запитав: "Гітлер проти Сталіна: хто був гіршим?". Його відповідь мала на увазі, що обидва були однаково жахливими монстрами-геноциду, які заслуговують однакового осуду: "Гітлер був гіршим, бо його режим пропагував безпрецедентний жах Голокосту, спробу знищити цілий народ на расовій основі. Але Сталін був також гіршим, бо його режим убив набагато, набагато більше людей, десятки мільйонів, у нескінченних пустках ГУЛАГу".

Якщо приймемо логіку Снайдера про кількість загиблих, то моральна еквівалентність усіх втрачених життів свідчать, що ми повинні бути настільки ж обурені повномасштабною реабілітацією Сталіна Росією, як і поодинокими випадками відмивання Гітлера в різних країнах світу. Але, загалом, ні. Ми на Заході засуджуємо Гітлера та нацизм, у якому б вигляді вони не з'являлися чи не зображувалися будь-де у світі, але реагуємо лише критикою, а іноді й гумором на виправдання Сталіна та сталінізму в Росії.

Чому існує ця моральна амбівалентність за наявності еквівалентного зла?

Існує декілька можливих відповідей. Німеччина ближча як географічно, так і культурно до США, ніж Росія. У результаті ми знаємо про історію Німеччини більше, ніж про історію Росії. Про німців і євреїв ми також знаємо більше, ніж про росіян і таких неросіян, як українці, грузини та казахи. Крім того, ми знаємо про Голокост набагато більше, ніж про ГУЛАГ, хоча б завдяки Голлівуду. У цьому стані речей частково винні вчені. Росіянисти сприймають точку зору російських правлячих еліт, і їхній "русоцентризм" засліплює їх і схиляє стати на бік центру проти периферії. Навпаки, жоден поважаючий себе германіст не прийме сьогодні точки зору нацистського Берліна.

Повзуча реабілітація Сталіна путінським режимом може мати сенс з точки зору його верховного лідера, але вона не приховує того факту, що таким чином Путін встановлює моральну та політичну еквівалентність між собою та Гітлером, а також між своїм режимом і фашизмом.

Путін не просто повертає Сталіна до життя. Він повертає Гітлера. Східні європейці це знають, як і українці. Але багато хто на Заході продовжує відмовлятися оцінити серйозність любовного роману Путіна зі Сталіним-Гітлером. Путін може засуджувати Гітлера та нацизм за їхні злочини в СРСР, але реальність така, що він фактично нормалізує те, що зробили Гітлер і нацисти. Звичайно, це протиріччя, але воно сумісне з суперечливими принципами паралельного світу, в якому живе Путін. У своєму світі, де чорне є білим, а біле є чорним, Путін завжди має рацію.

Нездатність зрозуміти, що Сталін і Гітлер були "братами-близнюками", також гальмує нашу здатність зрозуміти Східну Європу. Протягом більшої частини своєї історії Східна Європа була затиснута між німецьким молотом і московським ковадлом. Ця позиція особливо загострилася в ХХ столітті з приходом до влади Сталіна і Гітлера і подальшим проведенням ними революцій згори за допомогою необмеженого насильства і примусу.

США уникали цієї дилеми, роблячи вигляд, що події в Європі їх не стосуються. Сполучене Королівство та Франція обрали співпрацю та умиротворення з Гітлером у Мюнхені в 1938 році. Так само зробив Сталін, підписавши з Гітлером угоду про ненапад у 1939 році, тим самим розпочавши Другу світову війну, зберігаючи з нацистською Німеччиною достатню кількість стратегічного експорту.

Східноєвропейці, які застрягли посередині, не мали розкоші байдужості чи умиротворення. Їм доводилося вибирати між підтримкою однієї сторони проти іншої, що було завідома програшною стратегією, незалежно від того, хто переміг. Або протистоянням обом, що було самогубством. Угорщина, Румунія, Болгарія та Хорватія стали на бік Німеччини і заплатили за це ціну. Сотні тисяч росіян також стали на бік німців, приєднавшись до підтримуваної нацистами Російської визвольної армії. Вони теж заплатили високу ціну. Поляки воювали з обома і були майже винищені обома. Українці відповіли по-різному. Ті, хто населяв Радянську Україну, спочатку вітали німців як визволителів, але потім, коли нацисти ставилися до них як до недолюдей, обрали Сталіна, який відплатив їм масовими репресіями після війни. Українці, які населяли Польщу, сподівалися стати на бік німців, але, отримавши відсіч, вирішили воювати як з Гітлером, так і зі Сталіним і, тому як і поляки, були майже винищені.

Розширення ЄС та НАТО мало покласти край синекурі Східної Європи між Сциллою та Харібдою. І це сталося для всіх, крім українців, білорусів і молдаван, які застрягли посередині.

Усі троє намагалися пройти тонку межу між байдужим Заходом та імперсько налаштованою Росією. Ця стратегія ставала все більш неспроможною, оскільки зовнішня політика Путіна стала відверто експансіоністською. Білорусь пішла на повільне поглинання Росією. Молдова все ще намагається залишатися на доброму боці. Україна зробила вибір на користь Європи, яка відповіла байдужістю та підштовхнула Путіна зробити так, як зробив Гітлер після Мюнхенської угоди 1938 року - розпочати вторгнення.

Переклад Gazeta.ua