Путін не розглядає затяжну війну

Він вже бере в ній участь

Усі ми знаємо, що повномасштабний наступ Росії на Україну розпочався 24 лютого 2022 року, але коли насправді розпочалася російсько-українська війна? Більшість українців скажуть вам, що у лютому 2014 року, коли російські війська окупували Крим та вторглися на схід України. Потім війну було призупинено з 2015 по 2022 рік, коли російські війська періодично завдавали ударів по українських позиціях вздовж лінії фронту, принципово не змінюючи балансу сил. У цьому світлі напад 24 лютого був не новою війною, а посиленням війни, що триває, – пише Олександр Мотиль для The Hill.

Чому така періодизація, якщо використовувати улюблений істориками термін, має значення? Із чотирьох причин.

По-перше, і це найбільш очевидно, Україна чинила опір озброєному російському вторгненню дев'ять років, а не майже рік. Зрозуміло, що Україна так само налаштована не відмовлятися від свого суверенітету, як Росія прагне його знищити. Більше того, обидві сторони так само очевидно налаштовані на довгостроковий конфлікт. Російський лідер Володимир Путін не розглядає тривалої війни. Він уже бере в ній участь. Так само Захід, оскільки він загалом підтримував оборону України, був залучений до антиросійської кампанії значно довше, ніж це зазвичай визнає. Це тим паче причина не продовжувати війну ще на кілька років, а закінчити її якнайшвидше, забезпечивши Україну всією зброєю, необхідною для перемоги. І зробити це швидко.

По-друге, ця періодизація багато говорить про якість збройних сил України та Росії. Ще у 2014 році Україна мала кілька тисяч боєздатних військ. Не дивно, що вони зазнали нищівної поразки. Особливо у двох вирішальних битвах – під Іловайськом та в Дебальцеві. Навпаки, росіяни тоді були схожі на безжальну силу. Через дев'ять років усе змінилося. Українська армія показала себе добре, а російська виявилася "паперовим тигром". Західна зброя, звичайно, мала велике значення, але якість ЗСУ покращилася теж внаслідок їх восьмирічного захисту своєї батьківщини та вестернізуючих військових реформ. Навпаки, збройні сили Росії або залишилися такими ж поганими, або погіршилися. Враховуючи поганий послужний список росіян, мало підстав вважати, що їхня військова доблесть зараз раптом зміниться і призведе до створення чудової бойової сили.

По-третє, дев'ятирічна війна зробила важливі позитивні зміни в ідентичності та самоорганізації українців. Вона так само тільки посилила пасивність і терпимість росіян до жорстокості. Те, що майже всі українці тепер вважають себе патріотами, які вірять у перемогу, які знають, що мають боротися до кінця, і розуміють, що їхня здатність організувати себе в активному громадянському суспільстві – один із ключів до їхнього успіху. Усе це завдяки тому часу, який у них був, щоб відбити російську агресію. Навпаки, війна лише зміцнила пасивність росіян перед обличчям фашизму і збільшила їхню готовність аплодувати звірствам, скоєним заради "великої Росії". Цілком ймовірно, що чим довше триватиме війна, тим сильніше ставатиме українська ідентичність і громадянське суспільство. І тим більше росіяни привчатимуться до масового насильства. Тому скочування Росії до жорстокості може бути припинене лише з поразкою РФ у війні та відходом Путіна в небуття.

По-четверте, перенесення початку війни на 2014 рік багато говорить про причини російської агресії. Тоді Захід загалом і НАТО, зокрема, відчували лише "втому від України". Про потенційне членство України в Альянсі ніхто й не думав. Зокрема, у Києві. Оскільки українські збройні сили були мізерними, а в країні панував хаос після втечі українського диктатора Віктора Януковича з Києва 22 лютого 2014 року, всім, а особливо Путіну, було зрозуміло, що Україна не становить загрози для безпеки Росії.

І все таки Росія вторглася. Чому? Бо демократична революція Майдану змусила путінську маріонетку Януковича піти з поста, і Путін зрозумів, що терпимість до такого прояву успішної народної влади може призвести до подібних спроб серед сусідів Росії та в самій РФ. Більше того, з огляду на хаотичну політику України після Майдану, країна дозріла для захоплення. Тоді, як і зараз, НАТО не мало жодного відношення до розрахунків Путіна. Все, що мало значення, це завдати удару демократам з Майдану, забравши собі великий шматок території України.

У 2014-2015 роках Путін ще не думав про геноцид. Він сподівався, що зможе перемогти Україну "дешево". Звідси і "спецоперація", яка стартувала 24 лютого 2022 року, і його очікування, що українці зустрінуть російську армію хлібом, сіллю і піснями. Коли ця стратегія зазнала невдачі, як міг би передбачити будь-хто, хто стежив за війною України з Росією, Путін вирішив, що єдиний спосіб розібратися з набридливими українцями раз і назавжди – це їх винищення. І знову ж таки НАТО не мало тут значення.

Переклад Gazeta.ua