Так яке ж воно, завтрашнє суспільство?

"Театр сьогодні такий, яким суспільство буде завтра"

Останній місяць року – зазвичай про підбиття підсумків, про спогади найвражаючих подій, знакових назв, імен. Вочевидь, буде все так само й у грудні воєнного 2022-го. Й театральні підсумки ми підбиватимемо у тому числі, адже, попри воєнний стан, українські театри випустили за рік добрі дві сотні прем'єр. Так, це суттєво менше навіть за карантинний попередній рік, але ж і умови інші. Непорівняно інші.

Але ось що цікаво: першопокази воєнного часу умовно розкладаються на три глобальні категорії.

Одна з них – документальні свідчення актуальних подій сьогодення через творче переосмислення, або без такого. Це вистави із пульсом війни, що триває, в яких глядач отримує одну, або декілька сторінок "документів" – свідчень часу. Найцитованіший на різний манер "аркуш" – відбиток перших днів війни – левова частка вистав цієї категорії фіксує точку 24 лютого. Створені тексти та вистави за ними відтворюють емоційний стан окремих моментів або трансформують емоції від пережитого в інші форми, впритул до пластичного втілення.

Інша категорія – приклади актуалізації класичного драматургічного матеріалу, в якому крізь аналогії минулого гостріше розуміємо теперішнє. Такі роботи дають набагато більше, ніж просто документ. В них є певна відстороненість від дня сьогоднішнього, та проявляється вельми неприємний висновок про повторюваність одних і тих самих помилок, про невивчені уроки історії та замкненість кола, яким рухається людство без історичної пам'яті.

Є, звісно, третя категорія, яка тримає рамку мирного часу й відповідає за максимальне переключення від реальності. До цього розділу зокрема входять й комедії. Саме так, близько 10% прем'єрних вистав напряму марковані комедією, ще частка – із комедійною складовою навіть на тлі драматичних робіт.

І жодної (ЖОД-НО-Ї) вистави, вектор якої був би розвернутий не в минуле, не застряглий у теперішньому, а саме зорієнтований у майбутнє.

"Театр сьогодні такий, яким суспільство буде завтра", – говорить у "Філософії театру" Лесь Курбас.

Так яке ж воно, завтрашнє суспільство?

Кілька років тому зіштовхнувся з тим, що похід до театру для пересічного містянина, є справою ритуальною, сенсів якої можна й не торкатися. Є на ялинці зірка – а яка вона – різдвяна, чи комуністична – справа десята, ефект радості досягнуто.

За нагоди користувався можливістю і ставив запитання про мотиви походів до театру глядачів, тож назбирав всякого різного, включно із сімейними традиціями до корпоративних виходів (в цю ж категорію потрапляють й "приречені на мистецтво" школярі). Навіть зустрічаються способи залагодження провини – серед запитів "Навігатора" на порталі "Театральна риболовля", який підбирає рекомендації до перегляду, зустрів параметр "порадити виставу, максимально коротку за часом". Як з'ясувалося, чоловік завинив дружині, й у такий спосіб вибачався. Але перенести перебування в театрі хотів якомога швидше. Не обійшлось серед опитаних й без тих, хто пускався у філософські категорії та задовгі й практично беззмістовні пояснення.

Виходить, десь загубився причинно-наслідковий зв'язок театру із глядачем, який кілька тисяч років тому збирав на театральні постановки всі Афіни, або з виставами, з яких глядач виходив перезапущеним настільки, що міг формулювати наріжні питання власного життя, або навіть, впливати на долю країни (непоодинокі випадки, коли після вистав виходили зі скануванням революційних гасел, що переростало в акції протестів).

Все більше театр здають до вторинної переробки та сприймають таким, що нездатний впливати на суспільну думку, тому й не відносять до чогось визначного, зламного, проривного.

Особливо це стає помітним саме на підсумкових полотнах, коли відбувається оцифровка даних, отримують систематизацію та виокремлюються загальні тренди. По секрету треба сказати, що театральний простір й такі процедури втратив – ані власної журнальної періодики (окремі друковані видання давно зійшли на пси, а залишковим рубрикам у соціально-політичних виданнях вочевидь не до нішевих узагальнень), ані аналітики (в сусідній Польщі виходить щорічний довідник із повною інформацією щодо театрального життя країні навіть із бокс-офісом по виставах). Все що лишається в доступі – окремі текстові інтерв'ю із фігурантами постановок, які самі про себе говорять, й повна тиша на ґрунті сенсів чи аналізу, не говорячи вже про відсутність візій та стратегій.

Тай загалом, стратегічне бачення – не найсильніший коник українських театрів. Причини невимогливості хоч і лежать на глядачеві, проте ниточка тягнеться все ж до утримувачів державних та муніципальних театрів – департаментів та управлінь культури, міністерства. Файли стратегій п'ятирічних планів з розвитку міст, які вимагають на законодавчому рівні, на повірку – не більш ніж списаний шкільний реферат з загальної бази таких самих однаково списаних робіт. А найбільш типовою ситуацією під час тих самих конкурсів на керівників закладів культури, які знову таки є законодавчою вимогою, – це "я працюю над самим "Фаустом" (чи будь-чим ще гучноназваним), й попереднього періоду театр поїздив такими-сякими фестивалями (це коли можна було їздити)". Страшне тут з обох боків. З одного – здобувачі керівних посад видають ретроспективу за перспективу, й дозволяють собі плутати тактичні кроки зі стратегічними. Але з іншого – і члени конкурсних комісій, і керівні органи все це ковтають, ніби так і має бути.

Звісно, не без виключень з правил. Є українські театри державної форми власності, що отримали керівників, які максимально наближені до стратегічного бачення процесів, вміють формулювати завдання навіть у загальнокультурній невизначеності, які роблять ставки на вихід зі "щурячого кола" ритуального театрального процесу. Такі проактивні особи опиняються одразу між двома вогнями нерозумінь – з одного боку від керівних органів ("чого вам спокійно не сидиться у своєму керівному кріслі"), та колег ("для чого щось змінювати, коли можна нічого не змінювати, а лише час від часу багатозначуще заявляти про здобутки минулих часів"). Ну а коли до всього того театр береться за гостросоціальні теми, марковані "не популярними" у суспільстві, піднімає незручні питання – то й загалом треба це припиняти.

Окремий сміх викликають перепони, що виникають під час кроків входження українського театру до глобального світу. Якщо бізнесовий сектор під час пандемій та війни робить все для того, щоб вийти на максимальний відсоток онлайн керування з будь-якої точки планети, заохочує кроссекторальні дії та суцільно підтримує міжнародні інтеграції, все це саме для театрального керівництва, яке змогло подібне втілити та продемонстрували дієвість структури, стає вироком впритул до звільнення.

На додачу діяльність проривних театрів стикається ще й з інформаційним вакуумом, оскільки для висвітлення подібного потрібний світогляд журналіста, відповідна підготовка, яка дещо відрізняється від оскомнонабитих запитань про творчі плани. Досліджувати Леся Курбаса надійніше на шанобливій відстані по його смерті, а за його життя надійніше булити й цькувати, щоб не висовувався.

Кризові часи паралізують перспективний погляд. Стає більш осяжним спогад з минулого, ніж здатність уявити майбутнє. Тому мистецтво на цьому чорному-чорному полотні й могло б розгортати кольорові фарби повоєнного життя. Хтось це називав би візуалізацією майбутнього, але не будемо забувати, що уявлення про перших роботів з'явилися на папері в оповіданні письменника-фантаста, а вже потім – у майстернях винахідників. Й питання того, яким бути світові після глобальних катаклізмів у тому числі займалися митці. Епічний театр Бертольда Брехта після Першої світової – зокрема протесний настрій щодо існуючих на той момент театральних реалій.

Сказати, що Брехта немає в сьогоднішньому театрі, не виходить. Але є нюанс. Довоєнна п'єса, в якій автор робить сміливий крок у майбутнє, називає людожера людожером до того, як це стає трендом, у київських реаліях обертається у зривання масок на десятому місяці широкомасштабного вторгнення дев'ятого року війни. Під тактичні кроки, най із запізненням – це ще хоч як можна класифікувати, а ось під стратегічні – набагато складніше.

Про що говорити, якщо свіжа прем'єра вистави за абсурдистською п'єсою – знову-таки жанр повоєнної Європи після Другої світової – у глядача викликала нерозуміння на рівні визначень, мовляв, що в цьому абсурді абсурдного?. І це при тому, що візуальна естетика вистави зібрала більш ніж позитивні відгуки.

У театру є визначна перевага перед більшістю видів мистецтва – він може реагувати максимально швидко. Й не важливо, інструментами напівсирих свіженаписаних текстів або через відлуння класичних п'єс ставати майданчиком для думок та обговорень. Театр має незрівнянну цінність у живому та максимально близькому контакті актора із глядачем – це неймовірна терапевтична ніша, потреба в якій вже констатована, та у професійному просторі психологів пропрацьована. Але ж мистецькі м'язи цілком можуть бути вельми корисними й на цьому ґрунті.

Й так далі, й тому подібне. І це ще без згадки незаповнених лакун з національної героїзації, якої майже не зустріти на екрані, й ще менше на сцені. З образом майбутнього катастрофічно складно. А яким би майданчиком могла б стати театральна сцена на шляху позбавлення комплексу меншовартості... Звісно, якщо б сама могла б його позбутися.

Світ докорінно змінився протягом останніх кількох років, і справа тут не лише у війні та пандемії. Адаптації до реалій пережили більшість галузей економіки, соціальна адаптація проходить знову й знову по кожному новому технологічному стрибку. Чи може театр в таких умовах лишатися незмінним? Певно, що так, якщо такий театр – музей.

PS. За кожним абзацом цього тексту, практично за кожним реченням, є конкретна вистава, конкретна назва театру, конкретна людина театру. Їх проявлення не сталося цілком свідомо задля фокусування не на окремих іменах, а на загальних тенденціях, запропонованих до дискусії.

Вистави війни про війну – тема окремої, однієї з наступних колонок.

Спеціально для Gazeta.ua