Без Булгакова та Достоєвського. Як трансформується український театр

Не заперечуючи інших, а заявляючи про себе, ми маємо шліфувати власні алмази

Культурно-мистецький фронт, той що не зачаївся, – на роздоріжжі. З одного боку, залишити все як було – неможливо. З іншого – стати на нові рейки повноцінно – потребує певного часу та стратегічної візії напрямку подальшого руху, щоб не виходило за формулою "крок вперед – два назад".

Станом на початок 2022-го зрештою чистка-прибирання досягла й без того задовгих назв державних театрів, з яких зі швидкістю випущеного по Україні окупантського снаряду повилітали слова "російський". У лютому – декларативно, у вигляді заяв від імені керівників; ближче до літа справа почала доходити й до фактичного перезапуску. Прикладом, Миколаївський академічний художній драматичний театр без слова "російський" в юридичному полі з'явився лише 28 липня 2022 року.

Так, три прем'єри за Достоєвським, які державні українські театри анонсували на березень 2022-го, самоліквідувалися. Натомість на арену вийшли не-все-однозначенці, які почали вишукувати причини, чому в топоніміці та культурному шарі мають заставатися імена росіян, а ще більше – їх твори. Дискусії ведуться на різних рівнях підготовки – зовсім плінтусно з аргументами "ну ми ж читали/слухали це з дитинства", до пропрацьованого контексту, в який вбудовується аргумент "великої нації", яка по перемозі чомусь має презентувати світові людей російської культури, які мають сліди на ґрунті Києва, України, вперед беззаперечних українців.

Виймати російських культурних стовпів зі світового мистецького будівництва, звісно, ніхто не збирається. А ось переглянути розподіл уваги, який приділяють тому чи іншому імені в середині країни, й тим паче у презентації України за кордоном – справа більш ніж начасна. І йдеться тут не про відбивання права першородства за місцем українського народження, із подальшою реалізацією на московських теренах. Українська земля має безліч алмазів, яких адаптувати під своє діамантове кольє імперія не змогла, а від того й огранка була не зроблена.

Буквально за пару тижнів до вторгнення, у засніженому і тоді ще цілому Харкові, із театральним режисером обговорювали авторів, на яких збирається місцевий театральний глядач. Зрозуміти причини неможливості розбачити домінування радянських "колосів", а тим більше зректися від промотування сучасних московських літераторів, особисто мені з почутого не вдалося. "То невже й від Висоцького можна відмовитися", – як найстрашніший аргумент видав мені харківський митець, звинуватити якого в неукраїнській позиції просто неможливо, до того ж й розмова про російськомовні вистави точилася виключно українською.

Початок літа. Київський тілесно орієнтований театр "Тотеатр" неймовірно скучив за своїм глядачем. Глядач – за театром. Й обидва злилися у міцному екстазі "Тутізар" – такий імпровізаційний формат, в якому актори дарують глядачеві унікальну можливість спостерігати за народженням перформансу. Команда заявляє лише тему, навколо якої відбуватиметься рух. А що з цього вийде, і як саме це буде – зрозуміло лише "тут і зараз". Того разу відштовхнулися від творчості Кузьми Скрябіна.

В деталі перформанса не вдаватимуся – це однозначно треба бачити. Показ був неймовірним, щемливим, терапевтичним, магнетичним, від якого глядачі не розходилися ще з годину по завершенню. Цікавіше зосередитися на Персоні Культури. Української культури.

Моя частина свідомості протягом всієї сценічної дії знаходилася в стані феєрії від самого лише усвідомлення, що тут і зараз, в Києві, під час російсько-української війни НЕ ЗВУЧИТЬ воєнний ВИСОЦЬКИЙ (Окуджава, Розенбаум... – потрібне підкреслити), без яких нам до сих пір "так складно уявити культурний пласт, себе тощо". А виявилося, нічого й не треба уявляти – беремо Скрябіна – і вперед! Окрема приємність, коли під компот із печенюшками глядачі разом із акторами спілкуються та під гітару (!!!) співають Скрябіна. І це ніякі не "Песни нашего двора" з 1950-70-х. Навпаки, виведені тексти пісень на смартфонах, світлі та натхненні обличчя поміж сигналами повітряної тривоги, і "Ти мене вибач, шо я став дорослим, І вже минула 43 осінь"...

Буквально наступними днями натрапив на повідомлення про російський плагіат тієї самої пісні "Мам". Ще крок – а там пробите дно у вигляді плагіат-колекції вкрадених пісень "Океану Ельзи", Христини Соловій... Навіть експортувати не довелося – українську музику пішли поширювати імперські всекради самостійно. Чому? Тому що внутрішня сила, енергетика, автентика.

На зовнішній ринок до цивілізованих країн український театр являє здебільшого так само автентику. Вибірка далеко не повна, проте показова: сучасна версія "Украденого щастя" Івана Франка (Київський театр SPLASH), Chornobyldorf Романа Григоріва та Іллі Разумейка (NOVA OPERA), "Погані дороги" Наталки Ворожбит (Київський театр драми і комедії). Можливо, щось "театральний риболов" прогледів, і десь якась вистава за Пушкіним у версії українського театру й прослизнула. Але достеменно мені такого не відомо. Був невеличкий інцидент, пов'язаний із режисером і виконавцем англомовної української вистави за мотивами Михайла Булгакова. Але по факту в Манчестері зіграли не Опанасовича, а п'єсу за сучасними українськими драматургами, тексти яких з'явилися прямо під час вторгнення.

Наступний театральний вхід до Європи – Стус.

Його, за великим рахунком, й в середині країни не дуже знають, і разом з тим – справжній мистецький вибух – липнем 2022 року в Україні з'явилося дві абсолютно нові та одна суттєво оновлена вистави, кожна з яких щільно пов'язані з іменем Василя Стуса. Дві з трьох вже побачив, та із внутрішнім задоволенням та переконанням щасливо про них розповідаю.

"Крик нації" – такою прем'єрною назвою відродився після фізичного знищення будівлі в Маріуполі Донецький академічний обласний драматичний театр. Тема зросійщення, цькування за українську мову, катування за саму спробу припустити можливість української культури на самостійний розвиток – все це переплетено у запропонованих 75 хвилинах.

Написання п'єси, репетиційний період та прем'єра відбулися за півтори тисячі кілометрів від Маріуполя – на Закарпатті, у гостинному Ужгороді, куди переїхала маленька частка акторського складу, готові до створення українського Донецького драмтеатру. На відміну від маріупольських "дітей лейтенанта Шмідта", які пересуваються Україною та за кордоном, спекулюють на тому, що вони є акторами розбомбленого театру з Маріуполя, випрошують матеріальну допомогу замість того, щоб приїхати та працювати над відновленим театром. Вочевидь, страшить, як ладан, всю ту "проросійську чортівню" імена режисерки Людмили Колосович (яка в Маріуполі навіть Чехова ставила українською) та дисидента Стуса ("Донбас – то не така вже і Україна, і Україна – то не така вже й Україна..." – цитата яка досить однозначно звучить у виставі).

"Крик нації" в Ужгороді пройшов із переаншлагами, із додатковими показами, щирими емоціями по завершенню. Вистава, яка починається "літературним театром", де по сцені пересуваються актори й читають вірші, розгортається у калейдоскоп з байопіка, архетипових персонажів, які роблять сюжети життя Стуса впізнаваним далеко за межами Донеччини. Далі жанр виривається з кордонів, набуває ознак театрального абсурдизму, просякнутого страшною реальністю, включно із входом акторів у відеопроєкцію розбомбленого Донецького драмтеатру.

"Стус: Перехожий" з'явився карантинним березнем 2020 в репертуарі київського Центру сучасного мистецтва "ДАХ". KLIM та художній керівник постановки Влад Троїцький відкрили Стуса в жанрі медитативної камерної опери про любов, ніжність та тендітність життя. Протягом тих самих 75 хвилин словом Стуса насолоджуються трійко музикантів, та ретранслюють власне задоволення глядачеві.

Поезії Стуса – безперечно, опера. У версії "ДАХу" – рівноправний та взаємопідтримуючий синтез слова, вокалу, контрабасу із фортепіано, які щедро здобрені стильною відеопроєкцією, яка само по собі – предмет зацікавленості. А в міцному поєднання з іншими складовими – враження й загалом каскадні.

Останні рядки "Стуса: Перехожого": "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує". Вони ж – перші стусівські "Крику нації". В цьому й перегукування митців (навряд навмисте), й потужний наратив, з яким Україна виходить з опаленої полум'ям війни країни, декларація до себе й до Європи. Не заперечуючи інших, а заявляючи про себе, шліфуючи власні алмази до діамантового стану. Обидві вистави вже зацікавили театральних продюсерів, на них чекають театральні зали за кордоном, та задають рамку самоідентифікації нації в середині країни.

Спеціально для Gazeta.ua