Геноцид українців мав обурити Захід. Але натомість викликав втому

Ми й самі стали більш байдужими до того, що здавалося рікою, а тепер є просто постійним потоком смерті

Йосип Сталін помилявся в більшості речей, але мав рацію, нібито кажучи, що "Смерть однієї людини – трагедія, але смерть мільйонів – статистика". Російсько-українська війна дає достатньо доказів істинності цього зауваження, – пише Олександр Мотиль для The Hill.

Ми були приголомшені, коли перші російські ракети впали на українські міста. Ще більше були вражені, коли російські ракети потрапили в лікарню і театр, які служили укриттям для десятків дітей у Маріуполі. Це місто згодом було стерте з лиця землі. Ще більше ми були вражені, коли українські збройні сили виявили масові поховання у кількох містах на північ від Києва. Буча, одне з таких, тепер є символом російських звірств і тому стало обов'язковою зупинкою для іноземних лідерів, які прагнуть висловити своє обурення.

Викриття Бучі сталися на початку квітня. З того часу наша здатність до щирого обурення помітно зменшилась. Ракети продовжують вражати цивільні цілі. Українці продовжують вмирати. Російські лідери продовжують хвалитися намірами геноциду. Захід продовжує хитати колективною головою. Насправді, наше обурення менш обурливе, ніж раніше. Ми звикли до щоденних повідомлень про безглузді смерті та руйнування. Ми втомилися стежити за геноцидом в Україні.

Це не дуже дивно. Геноциду, який триває, бракує драми. Йому бракує безпосередності та переважної присутності. Щодня вбивають десятки чи навіть більше мирних українців. Хоча їхня кількість все ще далека від мільйона, вони поступово стають радше статистикою, ніж трагедією. Ми стаємо перенасиченими та все більш байдужими до того, що здавалося рікою, а тепер є просто постійним потоком смерті в Україні. Висвітлення у західній пресі ілюструє зниження інтересу. Новини перейшли з заголовків, що кричать, на першій шпальті, до прямолінійних історій на третій або четвертій сторінках.

Але перенасиченість також є бажаним станом. Щасливим полегшенням. Вона відволікає нас від жахливої ​​реальності, з якою наша декларована прихильність до прав людини має покінчити. Усі ми знаємо, що геноцид – найбільший злочин проти людяності. Його не можна виправдати. І слід запобігти. Теоретично.

Насправді, сподіваємося, що геноцид просто зникне і перестане втручатися в наші справи. Бо єдиний спосіб зупинити його – застосувати певний ступінь сили. Чи то економічного примусу, чи військового втручання.

Набагато простіше лаяти Китай за політику геноциду проти уйгурів. Ще простіше дивитися в іншу сторону, як це зробили голландські миротворці, коли відправили кілька тисяч боснійців до Сребрениці на смерть. Або як мільйони німців, які вдавали, що концтабори – нічого поганого. Або мільйони росіян, які ігнорували сталінські репресії та жахливу реальність ГУЛАГу.

Реакція світу на геноциди в Руанді та Камбоджі була не менш прохолодною, ніж на Голодомор, сталінський геноцид мільйонів українців у 1932-1933 роках. І, звісно, ​​на Голокост. Весь світ знав про ці та інші злочини та майже нічого не зробив. Жодна країна не може бути звільнена від того чи іншого ступеня співучасті як у скоєнні злочинів проти людяності, так і в нездатності відреагувати на них.

Таким чином, у нинішній втомі світу від геноциду немає нічого нового. Винищення Росією українців, що триває, лише за те, що вони українці, має стурбувати всіх, хто симпатизує Росії в Африці, Азії та Латинській Америці, хоча б тому, що це так сильно нагадує їх власний колоніальний досвід. Але це не так. Тому що вони можуть вдавати, що росіяни опираються американському імперіалізму.

Геноцид українців має обурити Захід. Зрештою, він кидає виклик Європі як у нормативному, так і в геополітичному плані. Якщо Росії вдасться вирізати десятки чи сотні тисяч українців без помітної протидії колективного Заходу, то ЄС, який претендує на спільні цінності, буде викрито як аморальний інститут. Це позбавить його права вихваляти лібералізм, верховенство права, демократії та вважати себе протидією розпалюванню війни, реваншизму та імперіалізму. Такий Євросоюз довго не протягне.

Але байдужість до українського геноциду також свідчитиме про геополітичну недоречність ЄС. Якщо Володимиру Путіну вдасться уникнути покарання за геноцид, то Захід дасть йому сигнал, що може цілитись в будь-яку іншу країну і бути впевненим у мовчанні Заходу.

Це не мало б значення, якби Путін не мав експансіоністських планів. Але оскільки він сподівається відтворити певну форму Російської імперії, жодна країна на кордонах РФ не може бути застрахована від зазіхань Росії на її суверенітет. Це означає, що Естонія і Польща, Грузія та Казахстан у небезпеці.

На жаль, втома від геноциду набагато зручніша. Можна заявити про свою стурбованість, попиваючи пиво і безпорадно знизуючи плечима. Більше того, заява про те, що геноцид – надто сильне слово для путінського варварства – один із способів зробити вигляд, що не все так погано. Надія, що переговори з варваром-соціопатом призведуть до міцного миру, ще один зручний спосіб вдавати, що геноциду немає.

Але втома не зупинить геноцид, що триває в Україні. Це може лише відстрочити остаточну розплату перед випатранням Заходу.

Переклад Gazeta.ua