Український театр має перезапуститися разом із країною

Старий театр помер, дата народження нового чітко зафіксована

Час від часу в коментарях своєї театральної спільноти або навіть окремими дописами читаю абсолютно щирі сподівання абсолютно нового, зміненого, оновленого театру, що обов'язково прийде по перемозі України в цій російській навалі.

Думка, безумовно, спокуслива, й застати перезапуск країни в цілому та окремих її складових (театру зокрема) дуже хочеться. Проте до сліпої віри в прихід чогось нового критичний розум підкладає логічне запитання щодо причин, від яких можна було б відштовхнутися у фантазіях про майбутній мистецький розквіт.

Банальна аналогія. Цифрове миністерство свої сміливі та у дечому революційні ідеї напрацьовувало та впроваджувало досить поступово, а воєнна ситуація відкинула бар'єри та дозволила звернутися напряму до провідних компанії за підтримкою. Й таке інше. "Ой у лузі" від Pink Floyd (композиція "Hey Hey Rise Up") також не взялася з незвідки – Хливнюк, "Бумбокс" та інші стабільно працювали й до того. Тож і виходить, що підсилити можна лише те, що вже із пущеним корінням.

В чому можна було б розгледіти подібний фундамент театрального простору?

Можливо, останнім десятиліттям сформувався потужний театральний голос, заяви якого викликали б суспільний резонанс, підхоплювалися б національними та закордонними медіа? На превеликий жаль – ні. Довжина хвилі гучності заяв людей театру досить і досить містечкового характеру. А кількість тих, кого підхоплюють медіа – й взагалі по пальцях рук. Й це особливо помітно, коли більшість заяв та дій російських театральних діячів миттєво тиражуються масмедіа.

Можливо, сформувався мистецький продукт, який конкурентоспроможно виїздив за кордон й під час воєнних дій був широко затребуваний країнами Європи, привертаючи додаткову увагу до України, акумулюючи збір допомоги? Чесно кажучи, також не помітно. Перші дні вторгнення закордонний театр зосередився на читках сучасної драматургії. Про більш впевнені кроки говорити не доводилося. Очевидно, що подібної стратегії взаємного культурного проникнення не мало ані Міністерство культури, ані діла до того не було іменитим театрам. Тому й довелося театрам перекваліфіковуватися: приміщення – в шелтери та хостели, люди театру – у волонтерів. Й це точно не претензія – все супер. Проте ситуація свідчить про мінімальний запас міцності самого театрального продукту, який держава навіть не розглядає як інструмент боротьби або інформаційного супротиву.

Першими закордонними вилазками саме готового мистецького продукту ставали низові ініціативи приватних театрів, які власними знайомствами домовлялися про майданчики, промоцію. Саме в такий спосіб міста Німеччини змогли побачити камерну виставу "Украдене щастя" київського театру SPLASH. Моновиставу "Едіт Піаф" Львівського обласного театру ім. Юрія Дрогобича прийняв Український театр в Швеції. На цьому плюс-мінус все.

Шпиняння Міністерства культури на третьому місяці активної фази війни ніби видалися дієвими, й "СХІД Опера" виїхала з героїчного Харкова на гастролі до Литви. Хоча й тут не обійшлося без недогляду – приймаюча сторона опублікувала, а соцмережі рознесли світлину трафаретної таблички з лобового скла автобуса, з якого мало б майоріти та зчитуватися сакральне "Ми з України". На ділі ж назву театру було написано англійськими літерами транскрибованими з російської – "KharkОv (замість KharkIv) Opera and Ballet Theatre".

Можливо, театральні вузи післямайданного періоду взялися до перегляду учбових програм? Знову-таки системних змін не видно. Є окремі акторські та режисерські курси, за роботами яких дійсно цікаво спостерігати, в яких видно справжній живий вогник. Але вони губляться на фоні майстерень фахівців часів "підкорення Очакова", які штампують позаминулі наративи у десятиліттями незмінних формах.

В цілому, вища театральна освіта привертала до себе увагу хіба що гучними скандалами: станом гуртожитків та статевими домаганнями у форматі викладач–студент до вторгнення, та виселеннями й вимогою оплати навчання під час. З найоптимістичного – офіційний наказ про припинення підготовки акторів для російськомовних театрів від 25 березня поточного року по Київському національному університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого.

Власне, тут можна також згадати про відкидання "російського", що лишався у назві чотирьох українських державних театрів до 24 лютого. Факт, який давно назрів, проте до рішучого кроку до якого просто необхідно було побачити бомби вулицях своїх міст. Й тут наступне запитання до місцезнаходження театру в соціумі – він в авангарді, чи пасе задніх?

З питанням театральної самоідентифікації також не все до пуття. Розділ "База знань" на порталі "Театральна риболовля" з'явився зовсім не з причин невтримного бажання до колекціонування актора. Станом на 2019 рік інших альтернатив просто не було. Тому блогерський портал і став ініціатором глобальне дослідження та складання сучасної театральної мапи країни. Жарти жартами, але про останній докарантинний рік тоді вдалося зібрати детальну інформацію від 300 театрів України – трішки не дотягнули до половини з усіх наявних. Другому сезону проєкту на момент написання цих рядків – 16 місяців. Такої вжух-швидкості зі збрирання короткого переліку прем'єр останньої п'ятирічки самому Ілону Маску не уявити! Що ж у підсумку? На зв'язок вийшли та змогли зібрати інформацію про себе самих всього 100 театрів. Одним словом, театрального imdb наразі також не передбачається, натяків на театральну диджиталізацією поки що ніяких.

Театральні події так і не вийшли на рівень окремого розділу на новинних порталах. В театрах не рідкість зустріти завлітів, які в силу свого віку лякаються всього що пов'язано із електронною поштою та соціальними мережами. Спеціалізовані автори або ті нечисельні вебресурси майже повністю існують в зашореному режимі – здебільшого тексти суто описові, або відверто піарні. Аналітичного, критичного, оглядового штибу – шукати й не знаходити. Тай навіть ті медіа, що існують навіть під час вторгнення не вийшли бодай на рівень спільного майданчика (за прикладом національного телемарафону). Ну а звідси та сама номінально-мінімальна акустична гучність театру. Цикл добіг по колу, та повернувся до початку написаного.

Невже все так темно, й без жодного проблиску?

Звісно що ні!

Театр-руїна, який дохитувався на палях радянського спадку, схоже, на останньому подиху. Звісно, засоби штучного дихання до нього ще застосовуються. Чого лише вартує "Варшавська мелодія" в обійми перших вистав відновленої роботи свіжеобез"російщеного" драмтеатру ім. Лесі Українки. Або "Шельменко-денщик", якого вирішили у цей час показувати у столичному театрі ім. Івана Франка – а ми тут обурюємося папському "примиренню" в Ватикані, коли самі робимо таке, від чого втрачається дар мови. Приклади ще є – агонія театру-музею зі стогнаннями за "втраченими шедеврами" безумовно буде. Але в цілому старий театр помер.

Дата народження нового – чітко зафіксована. Це є 14-й день вторгнення, 9 березня 2022 року, коли комітетом Національної премії України ім. Тараса Шевченка було оголошено цьогорічних лавреатів. Потужна вистава про війну на Донбасі "Погані дороги" Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра була створена режисеркою Тамарою Труновою ще у 2018-у. Шлях до визнання був без перебільшення довгим, тернистим, через супротив та "палки в колеса". Саме тому й яскравішою виглядає ця дата нового театрального відліку.

Промінчиками засяяли представники нової української драматургії. Напрацьовані матеріали останнього восьмиріччя плюс блискавична рефлексія на поточні події забезпечила гучний світовий розголос у вигляді читок українських п'єс. А значить, буде діло – далі за постановками, перекладами, самоідентифікацією та знаходженню власного театрального шляху, який буде видно й чутно не лише у топі українських новин, а й по всьому світу. В це варто повірити, але ще важливіше, виконати роботу над помилками, та зробити наступні прості кроки вперед. Зроби це, український театре!

Сергій Винниченко, для Gazeta.ua