Поділ України на захід та схід відходить у минуле

Не вірите – підіть на футбол і послухайте, що кричать уболівальники на кожному матчі

Однією із причин приголомшливої поразки традиційних українських політичних сил на виборах 2019 року стало нерозуміння очільниками та ідеологами цих сил незворотних змін у світогляді переважної більшості українців. "Ліві", "праві", "центристи" та інші продовжували мов той дятел довбати стару засохлу колоду, вигадану ще наприкінці минулого століття. Одна частина, яку умовно можна назвати "західняками", агітувала за себе серед тих, хто не піддає сумніву українську національну ідентичність. Друга, яку так само умовно можна називати "східняками", педалювала на ностальгії за часами СРСР та небажанням говорити українською, притаманними жителям східних та південних областей.

Все це було добре відпрацьовано. Ретельно оброблені виборчі "грядки" давали обом сторонам більш-менш очікуваний "урожай" голосів. Боротьба точилася і ще досі точиться лише за право бути головним виразником прагнень "східних" та "західних" українців. А результат стає щораз гіршим для обидвох сторін. Причина очевидна – більша частина українців вже не вважає себе ані "західняками", ані "східняками". І хоча різні частини України і досі говорять різними мовами і говоритимуть так ще довго, це вже не робить їх антагоністами. За Зеленського, який був одночасно "східним" і "західним", однаково масово голосували в усіх без винятку областях.

Цей феномен нагадав мені початок дев'яностих, коли разом із здобуттям незалежності в Україні почали розігрувати власний футбольний чемпіонат. Тоді більша частина футбольної спільноти сприйняла цей факт без ентузіазму. Уболівальники, тренери, футболісти продовжували із ностальгією згадувати протистояння київського "Динамо" і московського "Спартака", не вважаючи українські змагання чимось справді серйозним. Цим тоді користувалися у Москві, щедро фінансуючи неофіційні "Кубок співдружності" та інші турніри, у яких найкращі українські команди грали із російськими.

Насправді ідея "спільного чемпіонату", яку російська пропаганда разом із українською "п'ятою колоною" посилено просували упродовж 2013 року, була нічим іншим, як перевіркою українців "на вошивість". Спочатку українці погодяться на спільний футбольний чемпіонат, а потім і на спільну державу, - думали у Москві, добре знаючи, що за міжнародними правилами російсько-український чемпіонат можливий лише у спільній російсько-українській, а насправді російській державі. Але вони не врахували головного – ностальгія за союзним футболом в Україні вже давно минула, залишившись лише у головах окремих пенсіонерів. А молоді українські футбольні уболівальники першими пішли на фронт у 2014-му.

Те ж саме відбулося і у політиці. Проблеми "утисків російської мови" та відсутності "братства" із Росією цікаві більшості українців приблизно так само, як матчі київських та московських команд у 80-ті роки минулого століття. Це стосується як молоді, яка народилась і виросла в незалежній Україні, так і старшого покоління, яке сприйняло нову реальність і не уявляє собі іншої. Саме тому черговий раз задурити їх протистоянням між "сходом" і "заходом" вже не вийде.

Два роки тому це було вже не цікаво 73 відсоткам виборців. А ще за два таких стане понад вісімдесят відсотків. І той, або ті, хто збирається поборотися за владу на наступних виборах, має позиціонувати себе інакше – ліній реальних протиріч серед українців можна знайти скільки завгодно. І проходять ці лінії не географічно, а зовсім інакше. Тим же, хто цього ще не збагнув, і продовжуватиме грати у політичну гру "схід проти заходу", залишиться ділити поміж собою останні двадцять відсотків тих, хто на цю гру поведеться. Тому що Україна – понад усе! І на її сході, і на її заході. Не вірите – підіть на футбол і послухайте, що кричать уболівальники на кожному матчі. Телевізор не пропонувати – у футбольних трансляціях вигуки уболівальників звукорежисери свідомо притишують. Бо їхні керівники теж із вчорашніх.

Микола Несенюк, для Gazeta.ua