Наші класики не давали себе затягнути в сморід вічної смерті

Як же багато людей, які творили українську культуру, робили це без усілякої певності, що вона має майбутнє. Їхнє геройство - передусім у тому, що вони вигризали це майбутнє в реальності, яка всіма способами їм нашіптувала: це кінець, фініш, смерть. "Завтра" у вас не буде. І вас теж не буде.

Значно легше творити, коли ти певен, що в тебе і твоєї спільноти є майбутнє. Коли ти знаєш, що твоє творіння ти можеш передати у спадок. Значно складніше це робити, коли ти не знаєш, чи будуть ті, кому ти передаш це у спадок.

Ампутованість майбутнього - одна з наших великих ран, одна з причин, чому ми такі слабкі у мисленні про великий час, з горизонтом хоча би в десятки років.

Але тим більше захоплення викликають наші класики, які творили contra spem spero, маючи надію на майбутнє, хоча факти навколо говорили про те, що майбутнього у нас не буде, що надію треба залишити, що треба переступити поріг Дантового пекла. Але вони не переступали. Не давали себе затягнути в цей сморід вічної смерті.

Бо пекло - це відсутність майбутнього. Це відсутність надії.

І ці наші класики вигризали це майбутнє в історії. Вгризалися мертвою хваткою в цю жорстку і гірку плоть часу - і перемагали. Кожна ця битва за майбутнє була битвою з пеклом. Кожна була битвою за сенс.

Вигризати своє майбутнє у реальності, яка робить усе, щоб твоє майбутнє ампутувати - мабуть, це одна з рис української культури. Яка повторюється, over and over again.

Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.

Оригінал