Що не так з українськими паралімпійцями?

У нас і в країні-агресорі додумалися зробити їх професіоналами

На Олімпійських іграх у Токіо українські спортсмени виграли одну золоту медаль. На Паралімпійських іграх для людей з обмеженими можливостями у тому ж Токіо українці виграли 24 золоті нагороди. Подібна пропорція виглядає досить підозріло. Бо якщо наші спортсмени-інваліди можуть бути серед найкращих у світі, то що заважає спортсменам здоровим?

Відповідь проста і не варто робити вигляд, що ми ні про що не здогадуємось. У справжньому спорті, де змагаються найсильніші атлети світу, наше місце десь далеко позаду. І цьому є причини. Головна із них – тут практично неможливо щось "намухлювати". Бо саме це "мухлювання" залишилось нам у спадок від колишнього радянського спорту. Того самого, де всі олімпійці були "аматорами", рахуючись десь на роботі чи на навчанні, а насправді професійно займаючись спортом. Отоді наші були найсильнішими на планеті! Щойно до Олімпіад у 1984 році допустили не лише аматорів, а й професіоналів, наші успіхи поступово пішли донизу і врешті прийшли туди, де є зараз.

Паралімпійський спорт був колись задуманий як можливість соціалізації людей із вадами здоров'я. Це була абсолютно благородна та благодійна справа. Аж поки до справи не взялися спортивні чиновники із країн колишнього СРСР. Саме тут, а точніше у нас і в країні-агресорі, додумалися зробити паралімпійців професіоналами. Звісно, що професіонал, який тренується двічі на день під керівництвом кваліфікованих тренерів, переможе аматора, який тренується у вільний час.

У цивілізованих країнах люди з обмеженими можливостями мають всі умови, аби зробити кар'єру чи не у кожній галузі життя. У нас це можливо майже виключно через спорт. Ось вам коріння наших паралімпійських звитяг!

І що найбільш прикро – за нашим прикладом професіонально підходити до спорту інвалідів потроху почали і в інших країнах. Там, де ще донедавна про це і не думали! А куди подітися – міжнародний престиж!

Не буду вдаватися у подробиці того, як визначають хто із спортсменів має обмежені можливості. Просто відзначу, що тут можливостей для махінацій більше ніж досить. Ще років з двадцять тому я звернув увагу на одного нашого паралімпійського чемпіона з футболу, який потім спокійно виступав за звичайну футбольну команду.

Чому ні? Коли твій результат не тягне на рекордний, цілком логічним є рішення перейти до лав паралімпійців, де цей результат принесе золоті нагороди і чималенькі преміальні. Залишається знайти у себе ті самі обмежені можливості.

В жодному разі не хочу применшити заслуги наших паралімпійських чемпіонів. Вони – молодці! Якби ж не оце співвідношення між одною та двадцятьма чотирма золотими медалями. Щось тут не так!

Микола Несенюк, для Gazeta.ua