Пошук національної ідеї – це пастка для українських інтелектуалів
Ганяємося за чужою примарою вчорашнього дня
Просто дивовижно, з якою впертістю дуже різні українські інтелектуали прагнуть осмислити єдність українців у термінах "національної ідеї".
"Українська правда" спитала про це Леоніда Кучму й отримала від нього цілком слушну відсіч: "На мою думку, національну ідею не треба формулювати ніяк".
Днями на "Зворотному відліку" про "національну ідею" заговорив Валерій Пекар, на що отримав чудову пораду від Віталія Дейнеги: замислитися над тим, чому у "Вікіпедії" сторінки "національна ідея" наявні лише російською, українською, казахською, татарською і таджицькою мовами.
У "Вікіпедії" сторінки "національна ідея" наявні лише російською, українською, казахською, татарською і таджицькою мовами
Насправді активний пошук "національної ідеї" почали, під впливом німецьких романтиків, російські інтелігенти у ХІХ столітті. Їх якраз можна було зрозуміти: вони прагнули знайти бодай якесь містичне та символічне об'єднання всіх "росіян" (тобто, всіх підданих Російської імперії), позаяк ніщо конкретніше всіх цих росіян явно не об'єднувало. Наприклад, Володимиру Соловйову, з його екуменізмом і симпатіями до папства, в його пошуках "русской идеи" не пасувала навіть уваровська тріада "Православие. Самодержавие. Народность". "Русь, куда ж несешься ты? Дай ответ" – питав Гоголь. "Національна ідея", знайдена акі Святий Грааль, якраз-то й мала відповісти на це "доленосне" для Росії питання (правильна відповідь: "в нікуди", але це окрема тема для розмови).
Дещо пізніше цей же похідний від німецького романтизму імпульс "пошуку національної ідеї" зачепив також і українських інтелектуалів, свідчення чого можна знайти в творах лідерів українського національного самоусвідомлення кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Ще пізніше, вже за часів СРСР, роль "(інтер)національної ідеї" певний час виконували "ідеї комунізму" ("В победе бессмертных идей коммунизма / Мы видим грядущее нашей страны"). Але разом з СРСР і ця "інтернаціональна ідея" пішла на пси.
Вже у пострадянський час розвитком російської "національної ідеї" цілком очікувано опікувався Олександр Дугін. Але й ці його потуги не дали нічого, крім тимчасового ідеологічного інструменту в руках Кремля.
Для українців же, в сьогоднішньому постмодерному українському суспільстві (всередині якого, до того ж, зберігаються окремі шари модерних і домодерних відносин), шукати об'єднання в "національній ідеї" - це бездумне мавпування патерну, сформованого для зовсім інших історичних умов, та, відповідно, безглузде марнування часу. Ми навіть не можемо піти умовним "шляхом Дугіна" й запропонувати якусь робочу версію "національної ідеї" владі, аби та накинула її як об'єднавче гасло всім українцям. Причина для цього дуже проста: не та в нас влада (не лише нинішня) і не те в нас ставлення українців до влади (не лише нинішньої).
Це бездумне мавпування патерну, сформованого для зовсім інших історичних умов
Тим сумніше бачити, як "національною ідеєю" переймаються Інститут історії України, Енергодарська міська рада, колишній директор Інституту українознавства Петро Кононенко, Правий сектор, Левко Лук'яненко і ще ціла купа добродіїв, імена же яких Гугль вѣсть.
Чи означає це, що українців, за відсутності єдиної для них "національної ідеї", насправді ніщо не об'єднує?
В жодному разі.
Але шукати це об'єднання у щасно знайденій формулі "національної ідеї" - це ганятися за чужою примарою вчорашнього дня.
Облиште це, пані та панове. Займіться чимось продуктивнішим.
