Україна потребує перегляду невдалої угоди про "вільну" торгівлю з ЄС

Міну уповільненої дії заклали ще Янукович, Азаров і Клюєв

У зв'язку з нинішньою формальною нагодою перегляду умов Зони вільної торгівлі України та ЄС (після 5 років її дії) важливо мати чесний історичний погляд на реальну історію угоди про ЗВТ з ЄС та розуміти коріння її недолугого змісту, а також хто за що несе відповідальність.

В тому числі для глибшого розуміння суті нинішніх торгово-економічних проблем України з ЄС та перспектив врахування інтересів України при можливому перегляді угоди.

Часткове коріння проблеми в тому, що уряд Азарова-Клюєва, який вів переговори у 2010-2012 роках і погоджував конкретний зміст угоди про ЗВТ з ЄС насправді не планував її підписувати і виконувати. Адже Янукович вів свою складну політичну гру з ЄС і Путіним і лише створював видимість майбутньої євроінтеграції, зокрема економічної.

Тож віцепрем'єр Клюєв так легко здавав позиції європейцям в переговорному процесі, бо для "регіоналів" це був фіктивний проєкт угоди, по якому вони насправді не збиралися жити.

А далі настали відомі події грудня 2013 - березня 2014 (Майдан й початок агресії Росії) і суто політичне підписання цієї невигідної для інтересів України угоди про ЗВТ з ЄС з відповідними ілюзіями нової влади щодо неї.

Тепер настало гірке похмілля після ейфорії. Але "міну уповільненої дії" заклали ще Янукович, Азаров і Клюєв, хоча вони й не планували на ній "підриватися".

Порошенко і Яценюк у 2014 році до змісту вже парафованої попереднім режимом угоди про ЗВТ з ЄС мали вкрай далеке відношення. Інше питання, що у 2014 році їм не вистачило компетентності, розуму і духу відмовитися від її підписання у тому недолугому варіанті з метою її належної переробки для врахування національних інтересів України, а не лише однобічних інтересів ЄС.

Тепер Україна "розхльобує" недолугість обох влад. І "регіонали", і неоліберальні "єврооптимісти-реформатори" несуть свою частку відповідальності за сумний для української економіки результат.

Що ж до прагматичної торгівельно-економічної співпраці України з Євросоюзом, зокрема й його новітнім "Зеленим курсом" (European Green Deal), то стратегічним пріоритетом України мала б бути власна "інноваційна реіндустріалізація" з активним використанням інструментів переходу до еко-соціальної ринкової економіки ("сталого розвитку") як складових загальної стратегії економічного прориву України. А не проста імплементація чужих інтересів, пріоритетів чи специфічних ініціатив.

Звісно, якщо Україна хоче уникнути ролі ресурсного (людського і сировинного) придатка на узбіччі Європи.

Оригінал