Фільм "Пульс" професійний, але нудний. Нема перчинки

Українське кіно вже переросло ту стадію, коли просто досить було не кривлятися

Я давно казала - потрібно на наше кіно йти з мінімальними, навіть від'ємними очікуваннями. Тоді все вийде.

Вже довший час чую якісь плітки про те, що перша українська спортивна драма не удалась. Називається вона "Пульс" і в прокат збирається 22 липня.

Був фестивальний показ на "Молодості". Багато людей розчарувалися. І це зрозуміло - очікування їхні були високими. Перша українська спортивна драма. Цей жанр завжди дає очікування. Ми вже уявляємо героя чи героїню, які опиняються посеред непростої ситуації. Вони стикаються з перепонами, долають їх, зазнають невдач, знову збирають себе докупи, в них не вірять, а вони йдуть до мети. Глядачі сидять і переживають.

А тут ще і все засновано на реальних подіях. Це історія про нашу паралімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, яка колись була звичайною легкоатлеткою, потрапила в аварію, майже втратила зір, але продовжила тренування.

Ну звичайно, така історія викличе очікування. Плюс - автори зняли досить непоганий трейлер. Очікування були і у мене. Але потім я часто почала чути плітки про невдалу спробу, і очікування зникли.

Тому фільм мені сподобався. Бо чекала я вже якогось ужаса-ужаса.

Тепер поясню. "Пульс" не чіпляє. Це як, знаєте, така дуже правильна людина. Вона чемна, вчилася на відмінно, добрий виконавець на роботі - але з нею не цікаво. У нас є багато фільмів з нелогічним, невнятним сценарієм, який перетворюється на кашу. Актори кривляються в кадрі, без смаку підібрана музика, в оператора трясуться руки. Ну ок, не трясуться, у нас хороші оператори. Трясуться руки у режисера, бо він чи вона не розуміють взагалі, що вони знімають.

Тут же - інше. Сюжет логічний, доволі динамічний, все ясно - чітко навіть проглядають лекала, за якими пишуться такі історії. Тобто, усе доволі професійно. Но, блін, нудно. Але нудно не так, як ото буває, що вмираєш. А так, як дивишся серіал наш по тєліку.

Головна героїня. Не кривляється, нормально грає, але нудна. Ну от просто дівчина, і описати її абсолютно нема як. Чисто пунктирно - наполеглива, є сила волі. Не люблю порівнювати з Голлівудом, бо нам до нього "ще срати і срати". Але з усіма можливими обмовками - згадайте Мегі Фіцджеральд з "Крихітки на мільйон". Там все значно об'ємніше, і головна героїня - не просто наполеглива дівчинка, а її тренер - не просто суворий чувак, який у неї повірив та полюбив.

В "Пульсі" нема якоїсь перчинки. Як в телевізійному серіалі, але там же все ясно. А в кіно треба бути сміливішими. Автори чесно намагаються, але сміливості потрібно ще більше. Треба більше оригінальності, відходів від стандарту, передбачуваності. І живості. Особливо коли мова йде про виконавицю головної ролі. В акторів повинна бути харизма, без неї не вийде. Інколи цю харизму з акторів потрібно витягати, інколи вона витягується сама. В будь-якому разі українське кіно вже переросло ту стадію, коли просто досить було не кривлятися.

Але оскільки я сама старшаю та мудрію, то все частіш у такі моменти говорю собі: Лєночка, та ти ж теж не Опра не Вінфрі.

Говорю я собі так, але глядач пересічний такого собі не говорить. Бо він не кінокритик і навіть не артоглядачка. Пересічний глядач - це офіціант, менеджерка, банкір, лікар чи продавчиня. Вони задовбались. Особливо ті, в яких важка робота або їх кілька. Ці люди не вештаються прем'єрами - вони займаються серйозними ділами. І раз на місяць (то у найкращому випадку) хочуть піти у кіно. У них вихідний, часом єдиний в тижні. Вони хочуть відпочити, піти на кіно, від якого отримають задоволення. І заплатять за нього гроші.

І вони дуже зляться, якщо просто про*обують цей день.

Але закінчимо хорошим. Що хочу хвалити у "Пульсі", так це музику. За неї відповідав Євген Філатов, тому що його говорить, якщо воно канєшно. Взагалі, для мене звук і музика у фільмі страшно важливі. Поганий звук - це біль. Але хороша музика, яка не нав'язує глядачеві з усіх сил однобітну емоцію, може часом навіть врятувати фільм.

Благо, хороших композиторів у нас - валом.

Оригінал