У нашій культурі присутнє внутрішнє мандрівництво. Це і добре, і не дуже

Мандрівні поети. Ось, можливо, один із ейдосів України

Сковорода, звісно. Але ж не тільки. Кобзарі, наприклад. Григорович-Барський, наприклад. Або "дяківська література", про яку пише Валерій Шевчук в "Із вершин та низин".

Звісно, мандрівні поети були скрізь. Давньогрецькі рапсоди. Середньовічні трубадури і менестрелі. Кельтські барди. Але в певний момент це явище зникає, коли з'являються інституції літератури. Салони, друкарні, "публічний простір", публіка, університети, газети і журнали. Тоді літератор діставав змогу бути "при чомусь". Покинути мандрівництво і кочівництво, стати "осідлим".

Можливо, наша особливість у тому, що в нас цей процес мандрівництва затягнувся. Через брак інституцій. Тому мандрівний поет, "кобзар" (середньовічний чи ранньомодерний образ) розквітає у нас у ХІХ столітті. Коли в "західному" світі настав час "осідлих".

Мандрівний поет - це фрілансер. Краудфандер. Він не покладається на когось одного. Він шукає, "чого Бог послав", тобто множинності можливостей. Це внутрішнє мандрівництво, тобто розвиток всупереч інституціям та сталості - дуже присутнє в нашій культурі. Причина і багатьох речей хороших, і багатьох не дуже.

Але ж ми будемо розвивати хороше, правда?

Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.

Оригінал