Була московська "прослушка" в кабінеті Кучми

Те, що ми називаємо сметаною, сметаною не є, - казав у старі часи класик українського гумору. Те ж саме стосується так званих "журналістських розслідувань", якими нині переповнений вітчизняний інформаційний простір. Насправді це ніякі не розслідування, а щось зовсім інше. Тому спробую вас зорієнтувати, аби ви не витрачали на читання та перегляд цих "розслідувань" дорогоцінний час.

У значної частини публіки журналістські розслідування асоціюються із безстрашним співробітником опозиційного ЗМІ, який відкриває вночі таємний сейф на засекреченому об'єкті і дістає з нього документи із сенсаційною інформацією. Або він же із ризиком для життя та свободи ховається з диктофоном під столом на нараді ватажків мафії. І так далі за відомими кіносюжетами.

В реальному житті нічого подібного ніколи і ні з ким не відбувалося і не відбувається. Тому що нишпорити по сейфах, підслуховувати та підглядати – це робота професіоналів, які нею займаються завжди. А журналісти лише отримують від тих професіоналів ту чи іншу інформацію для публікації в інтересах замовника.

Байки про те, що надсекретну інформацію хтось підсунув журналісту під двері чи анонімно надіслав електронкою, нехай слухають діти та пенсіонери. Ті, кому треба, добре знають хто, що, коли, кому і за що передав. Тож наші знамениті "розслідувачі" схожі не на загадкових детективів, а на спортсменів, які встановили рекорд і тепер прагнуть приховати сліди допінгу, завдяки якому рекорд став можливий. Запитаєте, яка різниця? Хіба важливо, яким чином важлива інформація була отримана? Головне – люди про це дізналися! І будете неправі. Тому що "розслідування" можна використати із різною метою.

Славнозвісні "плівки Мельниченка", які вже стали класикою, в природі ніколи не існували. Існувала московська "прослушка" у кабінеті Кучми. Її кілька спритних політиків "продали" українському суспільству, пославшись на тупуватого охоронця Мельниченка, який ніби записував розмови у згаданому кабінеті. А якби ми тоді знали правду?

Сьогодні усі слухають усіх і нікого нічим не здивуєш. Будь-яке відео із найнесподіванішими подіями за участю перших осіб держави не вплине абсолютно ні на що. Тому що є журналісти, які все пояснять саме так, як буде потрібно. Тому дуже смішно виглядають "розслідувачі", які їздять услід за машинами високопосадовців від одних зачинених воріт до інших, а потім показують це все як результат "розслідування". Точно як колись бабусі біля під'їздів спостерігали за тим, хто до кого ходить, а потім "оприлюднювали" результати своїх спостережень сусідам. На щастя, тоді ще не було ютубу.

Унаслідок цього замість справжньої журналістики, яка має пояснювати, що відбувається, маємо змагання політиків та бізнесменів у тому, хто на кого більше "накопає" і потім "зіллє" на публіку через тих, хто називає себе "журналістами-розслідувачами".

Микола Несенюк, для Gazeta.ua