Covid-19 залишає людину наодинці з собою. Це найстрашніший вирок чи найкращий шанс?

Як буде завтра і чи буде завтра, не знає і не розуміє ніхто

Коронавірус приніс із собою чимало парадоксів у й не без того досить парадоксальне життя. З одного боку, він підняв небачену раніше хвилю суспільних страхів. У ситуації без вибору по-іншому й бути не могло. А відсутність отого божественного вибору якраз у тому, що людина – можливо, за винятком цілком ізольованих від цивілізації відлюдників – не здатна цей вірус принаймні проіґнорувати. Людина здатна на все: легковажити ним, завзято не вірити в нього, зухвало не боятися ним заразитися, нарочито правильно виконувати всі рекомендації та перестороги, іронізувати з нього, мудрувати про його етіологію, бачити за ним змову якихось надпотужних сил, геополітичних потуг чи фармакологічних компаній, спокійно сидіти і чекати свого дня. До кольору, але без вибору. Адже людина не здатна на головне – заперечити його. Тривожність розлита серед людей, як її не камуфлюй, за якими словесами не ховай.

З другого боку, нетиповість нашого існування протягом останніх восьми місяців пішла на користь багатьом людям і цілим сферам життя. Люди змушені вийти за межі роками усталених схем. Люди знову замислилися про головне і другорядне, про свої пріоритети, про свої почуття. Знову згадали, що життя одним-одне і в ньому варто остаточно визначитись, як перед останнім судом. Коронавірус підштовхнув людей не лише до переоцінки цінностей, а й до серйозних кроків, яких би вони не зробили у звичному трибі, коли спільність існування разом обмежувалася кількома вечірніми й ранковими годинами з короткими сеансами пісного подружнього сексу.

Просто на очах розпадаються родини: з'ясувалося, що для людей, яким давно не варто бути разом, але які досі ще чомусь трималися за спільну історію і нажите роками майно, вистачило трохи більше як пів року вимушеного тривалого перебування в замкненому просторі їхніх квартир чи будинків, аби врешті-решт позбутись останніх ілюзій і наважитись-таки на серйозний вчинок. Дійти до цього вони могли лише в обмеженому просторі й необмеженому часі разом.

Дрібні, як видавалося, суперечності збільшуються до розмірів нездоланних; дивні чи недобрі звички партнера, що раніше іґнорувалися чи лише трохи дратували, раптом стають нестерпними; плани, які будувалися разом, розбиваються об мури локдаунів і оголюють пустку й безперспективність. А ще – і це, як на мене, головне – людям, як з'ясувалося, пекельно нудно разом. Їм більше несила терпіти одне одного і спільно створений асбурд, бо перед лицем жахливої невідомости все інше – включаючи багаторічний досвід життя з іншою людиною – здається малим пивом, яке можна зневажити, переступити і піти далі. Питання, куди саме, іноді взагалі не важить. Важливий сам рух від себе вчорашнього до себе ще до кінця не відомого.

Коронавірус унікальний тим, що структура соціяльного побутування цієї хвороби не обмежується лише питаннями лікування та профілактики, а тільки починається ними. За всієї його очевидної небезпеки, також цілком зрозуміло, що це не найстрашніша хвороба, що сухоти, рак чи ВІЛ – набагато смертельніші й загрозливіші. Але коронавірус лякає своєю тотальністю й водночас надмірною "метафоричністю", бо завжди вказує не лише на себе самого. Він не тільки те, чим він є як хвороба з певним способом протікання та лікування. Це далеко не лише симптоми захворювання і, як усе частіше кажуть нині, протокол.

Від самого початку цей вірус мав виразно вірусно-медійний характер. Передусім він страшний не тим, що вбиває, залишаючи по собі невідомо які наслідки, а яким чином оголює нашу неспроможність і наші слабкості як суспільного організму. Він працює як великий атомізатор, залишаючи людину сам-на-сам із собою та своїми проблемами, змушує відмовлятися від звичного стилю життя цілі спільноти, ставить під сумнів міжлюдську солідарність, стриножує індивідуальну та соціяльну активність, ще більше провокує міжлюдський і державний абсурд, оголює яловість політичних тактик і стратегій, редагує етичні універсалії, роблячи їх відносними й ненадійними, не просто позбавляє будь-якого шансу на розміреність і стабільність, а у принципі підважує можливість майбутнього.

Covid-19 у якомусь сенсі заперечує теж і минуле, залишаючи людину в її вічному теперішньому. Бо так, як було в минулому, вже ніколи не буде. Щось підказує, що ми ввійшли в еру, де коронавірус – перший із серйозних вісників зламу старих систем і симптом реального безчасся, в якому триб життя, вже не кажучи про спосіб або стиль, поступається трибу існування, де головним завданням буде виживання людини і спільноти, а не поступ чи процвітання. Та й у самому понятті спільноти почала проглядати певна умовність. Європейська спільнота, як і колись, розділилася. Виклик коронавірусу нібито глобальний, але глобальної відповіді на нього, як і на будь-які інші схожі виклики дня завтрашнього, крім несміливих рекомендацій ВООЗ, годі шукати. Кожна країна виробляє власні методи захисту і редагування соціяльної взаємодії. Кожна людина передусім залишена на себе саму.

Історія закінчується в якомусь уже не метафоричному, а цілком конкретному вимірі: всі карантинні дні зливаються в одну велику нескінченну пору, в якій навіть ніч практично не відрізняє наступний день від попереднього. Фразеологізм "жити сьогоднішнім днем" цілком вимушено позбувся негативної конотації, бо як буде завтра і чи буде завтра, не знає і не розуміє ніхто.

Усе, що відбувається, загалом кажучи, залишає людину наодинці з собою. Чи не це найстрашніший вирок для сучасної людини – зостатись у самотності? Чи не це найкращий шанс для сучасної людини – не просто в самотності краще зрозуміти саму себе, а повернутися до себе, повернути себе? Обидва питання риторичні, але кожне у свій спосіб. На обидва питання ніхто не дасть задовільної відповіді.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"