Covid-19 залишає людину наодинці з собою. Це найстрашніший вирок чи найкращий шанс?

Як буде завтра і чи буде завтра, не знає і не розуміє ніхто

Коронавірус приніс із собою чимало парадоксів у й не без того досить парадоксальне життя. З одного боку, він підняв небачену раніше хвилю суспільних страхів. У ситуації без вибору по-іншому й бути не могло. А відсутність отого божественного вибору якраз у тому, що людина – можливо, за винятком цілком ізольованих від цивілізації відлюдників – не здатна цей вірус принаймні проіґнорувати. Людина здатна на все: легковажити ним, завзято не вірити в нього, зухвало не боятися ним заразитися, нарочито правильно виконувати всі рекомендації та перестороги, іронізувати з нього, мудрувати про його етіологію, бачити за ним змову якихось надпотужних сил, геополітичних потуг чи фармакологічних компаній, спокійно сидіти і чекати свого дня. До кольору, але без вибору. Адже людина не здатна на головне – заперечити його. Тривожність розлита серед людей, як її не камуфлюй, за якими словесами не ховай.

З другого боку, нетиповість нашого існування протягом останніх восьми місяців пішла на користь багатьом людям і цілим сферам життя. Люди змушені вийти за межі роками усталених схем. Люди знову замислилися про головне і другорядне, про свої пріоритети, про свої почуття. Знову згадали, що життя одним-одне і в ньому варто остаточно визначитись, як перед останнім судом. Коронавірус підштовхнув людей не лише до переоцінки цінностей, а й до серйозних кроків, яких би вони не зробили у звичному трибі, коли спільність існування разом обмежувалася кількома вечірніми й ранковими годинами з короткими сеансами пісного подружнього сексу.

Люди змушені вийти за межі роками усталених схем. Люди знову замислилися про головне і другорядне, про свої пріоритети, про свої почуття

Просто на очах розпадаються родини: з'ясувалося, що для людей, яким давно не варто бути разом, але які досі ще чомусь трималися за спільну історію і нажите роками майно, вистачило трохи більше як пів року вимушеного тривалого перебування в замкненому просторі їхніх квартир чи будинків, аби врешті-решт позбутись останніх ілюзій і наважитись-таки на серйозний вчинок. Дійти до цього вони могли лише в обмеженому просторі й необмеженому часі разом.

Дрібні, як видавалося, суперечності збільшуються до розмірів нездоланних; дивні чи недобрі звички партнера, що раніше іґнорувалися чи лише трохи дратували, раптом стають нестерпними; плани, які будувалися разом, розбиваються об мури локдаунів і оголюють пустку й безперспективність. А ще – і це, як на мене, головне – людям, як з'ясувалося, пекельно нудно разом. Їм більше несила терпіти одне одного і спільно створений асбурд, бо перед лицем жахливої невідомости все інше – включаючи багаторічний досвід життя з іншою людиною – здається малим пивом, яке можна зневажити, переступити і піти далі. Питання, куди саме, іноді взагалі не важить. Важливий сам рух від себе вчорашнього до себе ще до кінця не відомого.

Сухоти, рак чи ВІЛ – набагато смертельніші й загрозливіші. Але коронавірус лякає своєю тотальністю й водночас надмірною "метафоричністю"

Коронавірус унікальний тим, що структура соціяльного побутування цієї хвороби не обмежується лише питаннями лікування та профілактики, а тільки починається ними. За всієї його очевидної небезпеки, також цілком зрозуміло, що це не найстрашніша хвороба, що сухоти, рак чи ВІЛ – набагато смертельніші й загрозливіші. Але коронавірус лякає своєю тотальністю й водночас надмірною "метафоричністю", бо завжди вказує не лише на себе самого. Він не тільки те, чим він є як хвороба з певним способом протікання та лікування. Це далеко не лише симптоми захворювання і, як усе частіше кажуть нині, протокол.

Від самого початку цей вірус мав виразно вірусно-медійний характер. Передусім він страшний не тим, що вбиває, залишаючи по собі невідомо які наслідки, а яким чином оголює нашу неспроможність і наші слабкості як суспільного організму. Він працює як великий атомізатор, залишаючи людину сам-на-сам із собою та своїми проблемами, змушує відмовлятися від звичного стилю життя цілі спільноти, ставить під сумнів міжлюдську солідарність, стриножує індивідуальну та соціяльну активність, ще більше провокує міжлюдський і державний абсурд, оголює яловість політичних тактик і стратегій, редагує етичні універсалії, роблячи їх відносними й ненадійними, не просто позбавляє будь-якого шансу на розміреність і стабільність, а у принципі підважує можливість майбутнього.

Covid-19 у якомусь сенсі заперечує теж і минуле, залишаючи людину в її вічному теперішньому

Covid-19 у якомусь сенсі заперечує теж і минуле, залишаючи людину в її вічному теперішньому. Бо так, як було в минулому, вже ніколи не буде. Щось підказує, що ми ввійшли в еру, де коронавірус – перший із серйозних вісників зламу старих систем і симптом реального безчасся, в якому триб життя, вже не кажучи про спосіб або стиль, поступається трибу існування, де головним завданням буде виживання людини і спільноти, а не поступ чи процвітання. Та й у самому понятті спільноти почала проглядати певна умовність. Європейська спільнота, як і колись, розділилася. Виклик коронавірусу нібито глобальний, але глобальної відповіді на нього, як і на будь-які інші схожі виклики дня завтрашнього, крім несміливих рекомендацій ВООЗ, годі шукати. Кожна країна виробляє власні методи захисту і редагування соціяльної взаємодії. Кожна людина передусім залишена на себе саму.

Історія закінчується в якомусь уже не метафоричному, а цілком конкретному вимірі: всі карантинні дні зливаються в одну велику нескінченну пору, в якій навіть ніч практично не відрізняє наступний день від попереднього. Фразеологізм "жити сьогоднішнім днем" цілком вимушено позбувся негативної конотації, бо як буде завтра і чи буде завтра, не знає і не розуміє ніхто.

Всі карантинні дні зливаються в одну велику нескінченну пору, в якій навіть ніч практично не відрізняє наступний день від попереднього

Усе, що відбувається, загалом кажучи, залишає людину наодинці з собою. Чи не це найстрашніший вирок для сучасної людини – зостатись у самотності? Чи не це найкращий шанс для сучасної людини – не просто в самотності краще зрозуміти саму себе, а повернутися до себе, повернути себе? Обидва питання риторичні, але кожне у свій спосіб. На обидва питання ніхто не дасть задовільної відповіді.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Яцек Павліцький Редактор міжнародного відділу Newsweek Polska
Володимир Гевко Маркетолог
Майкл Дракман Директор Міжнародного республіканського інституту в Україні
Дар'я Лазарєва Експертка відділу клімату та транспорту ГО "Екодія"
Юрій Ніколов Співзасновник видання "Наші гроші"