Коли синьо-жовтий прапор занесли в Раду, Кравчук сховав його за монументом Леніна
У день національного прапора я завжди пригадую сумну історію
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років національна символіка була вже досить розповсюдженою у балтійських країнах. Там відбувалися процеси, які можна було порівняти із тим, що ми спостерігаємо сьогодні у Білорусі. Як тільки починається національне пробудження, штучні символи відразу ж здаються людям далекими від їхнього справжнього життя, від їхньої пам'яті, від їхнього самоусвідомлення.
Як тільки починається національне пробудження, штучні символи відразу ж здаються людям далекими від їхнього справжнього життя
У газеті "Молодь України" я висвітлював балтійське національне відродження, робив репортажі зі з'їздів народних фронтів країн Балтії. Випуск одного з балтійських часописів, на обкладинці якого троє юнаків тримали латвійський, литовський і естонський національні прапори — колишні і майбутні державні прапори цих країн — я зберігав як справжню реліквію.
І я вирішив скористатися ситуацію. Переконати, що і український національний прапор може використовуватися на легальних засадах. Так, як вже використовувалася національна символіка у балтійських країнах. Я підготував публікацію для своєї газети. Й мене підтримали у редакції. Не були проти і у ЦК комсомолу. Із розумінням спостерігав за ситуацію і завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, який зараз намагається працювати у тристоронній контактній групі у Мінську. Однак мені поставили єдину умову. На підтримку моєї ініціативи мав виступити шанований представник української інтелігенції, діяч культури, письменник або актор.
Перший український національний прапор у Верховній Раді з'явився з барикад московського Білого дому
Маю зізнатися, що я не знайшов такої людини. Ані у Києві, ані у Львові, куди я спеціально поїхав, щоб здійснити свій задум. Один шанований мною письменник погодився хіба що поговорити про малиновий, а не про синьо-жовтий прапор. А перед публікацією відмовився і від цього кольору. Так що я зазнав поразки. Національна символіка продовжувала залишатися забороненою для більшості моїх співвітчизників. Гірка іронія долі — перший український національний прапор у Верховній Раді з'явився з барикад московського Білого дому, у день проголошення незалежності. Більшість парламентарів вимагала, щоб його винесли із сесійної зали. Головуючий Леонід Кравчук сховав його за монументом Володимира Леніна.
У день національного прапора я завжди пригадую цю сумну для себе історію. Втім чому сумну?. Адже це була тільки тактична поразка. Стратегічно ми перемогли. І будемо перемагати разом з Україною. Навіть якщо хтось буде її ненавидіти, а хтось буде боятися виступити на її захист.
Коментарі