Путіна чекає доля Лукашенка

Майбутнє пострадянського простору – це Україна, а не Росія і Білорусь

Нагадування про чергову річницю виступу високопоставлених путчистів, які намагалися зберегти Радянський Союз за допомогою силових інструментів у цьому році збігається зі спробами за допомогою тих же силових інструментів зберегти лукашенківську Білорусь — один з важливих бастіонів минулого в світі після СРСР. Інструменти дуже схожі — узурпація влади, застосування сили, безпардонна пропаганда і повна відсутність будь-яких реалістичних перспектив розвитку. І те, що через майже три десятиліття після путчу нам доводиться говорити про його наслідки не стільки в минулому, скільки в майбутньому часі, свідчить про те, що поразка ДКНС була поразкою за формою, а не за суттю.

Адже за що виступали люди, що ризикували життями біля Білого дому в Москві? За демократію, за вільні вибори, за чесні засоби масової інформації, за політичну конкуренцію, за те, щоб влада не застосовувала силу, щоб не повторювалися ганебні події в Тбілісі, Вільнюсі або Баку. І що ж ми маємо через десятиліття? У тій же Білорусі немає (і практично ніколи не було) вільного волевиявлення громадян, знищувалися чесні медіа, придушувалася політична конкуренція. Олександр Лукашенко застосовує силу до повсталих, - пише Віталій Портников для "Радіо Свобода".

Але хіба так тільки в Білорусі? Так і в Росії. До того ж Кремль як і раніше діє так, як діяло радянське керівництво: досить згадати про Крим, Донбас, Абхазію, Південну Осетію, Придністров'я. Можна з повною впевненістю сказати, що живемо в матриці перемоги ДКНС. З цієї матриці повністю видерлися хіба що країни Балтії, що на момент путчу вже перебували на шляху відновлення незалежності. Решта колишніх республік СРСР все ще або зберігають радянське минуле в собі самих, або схильні до агресії з боку цього минулого. Всі ми — нехай навіть і не усвідомлюючи цього — знаходимося в стані агонії Радянського Союзу, що затягнулася на 30 років.

Провал путчистів і подальше зникнення КПРС і СРСР створили помилкову ілюзію легкості позбавлення від авторитаризму влади і громадського патерналізму. Але цього не могло швидко відбутися просто тому, що загибла радянська держава була країною переможців у громадянській війні 20-х років минулого століття. У цій країні знищувалося, виганялося і залякувалося все, що ще було живим і вільним. До загибелі Радянського Союзу дожили, в основному, ходячі мерці — а згідно з логікою популярного серіалу, те, що мертве, померти не може.

Чи означає це, що ДКНС був просто приречений на перемогу — як би ми не розраховували на його поразку? Тактично — так, оскільки до реальних змін виявилося не готовим все пострадянське суспільство, від Ужгорода до Владивостока. Стратегічно — ні, адже з поразкою ДКНС припинився розвиток Радянського Союзу в будь-яких його формах, від сталінських репресій до горбачовської перебудови. І з цього часу ми спостерігаємо конкуренцію спроб розвитку, як в Україні з її Майданами, зі спробами консервації минулого, як у Росії Володимира Путіна або в Білорусі Лукашенка.

Розвиток, нехай навіть абсолютно непослідовний, нехай навіть з ментальними збоями, як в сьогоднішній Україні, все ж має набагато більшу перспективу, ніж консервація. Консервація рано чи пізно завершується крахом і вибухом — про це Олександр Григорович може тепер популярно розповісти Володимиру Володимировичу, і я абсолютно не сумніваюся, що російський режим рано чи пізно чекає доля білоруського, це просто питання часу і кількості жертв, якими доведеться розрахуватися за бажання жити в мертвечині. Розвиток просто переходить від одного етапу до іншого, від однієї конкурентної форми до іншої. Тому майбутнє пострадянського простору — це звичайно ж, Україна з її Майданами, а зовсім не Росія і Білорусь. Росія і Білорусь — це минуле, яке розсипається на наших очах.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода