Україні пощастило, що він народився у "буржуазній Польщі"

Тридцять років тому Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила "Декларацію про суверенітет". Цю дату і цей документ ми давно і успішно забули. І правильно зробили: впродовж року після цієї події подібні "декларації" ухвалили в СРСР практично усі, ледь не до російських райцентрів. Мета була зрозуміла – довести становище із "суверенітетами" до абсурду, аби потім залишити все так, як і було.

Але була одна обставина, яка зруйнувала усі плани щодо "оновлення Союзу". Звали цю обставину Леонід Кравчук. Нагадаю, що у липні 1990-го, коли було прийнято вищезгадану Декларацію, Українською РСР керував такий собі Володимир Івашко, який за рік до того замінив загадково померлого одразу після того Володимира Щербицького. Івашко був і першим секретарем ЦК КПУ, і головою свіжеобраної Верховної Ради. І якби Івашко зберіг ці посади до осені 1991-го, ніякої незалежної України нині би не існувало. Був би втрачений історичний момент. Або як тепер кажуть, "вікно можливостей". Що ж сталося за наступний рік?

Найперше – 17 березня 1991-го понад 70 відсотків українців проголосували на всесоюзному референдумі за збереження СРСР. Напевно, за це Михайло Горбачов, тодішній керівник СРСР, перевів Володимира Івашка до Москви, зробивши його своїм "заступником по партії". Наступником Івашка в Україні мав стати Станіслав Гуренко, другий секретар ЦК КПУ. Він їм і став, посівши місце першого секретаря ЦК. Був лише один нюанс, який потім вирішив долю СРСР – із Москви прийшла вказівка не суміщати посади голови Верховної Ради і першого секретаря ЦК. Гуренко був розумною людиною, але глибоким "совком", який справедливо вважав, що партія завжди буде головною. І тому "віддав" посаду голови Верховної Ради наступному на черзі. Наступним виявився третій секретар ЦК, з ідеології, Леонід Кравчук.

Пригадую, як запитав його в червні 1991-го про те, чим "суверенітет" відрізняється від "незалежності". У відповідь Кравчук намолов мені язиком сто мішків вовни, але відповіді так і не дав. Я касету із записом розмови тоді стер. Не думав, що говорю з майбутнім президентом незалежної України. Не знав я тоді, що подібну лабуду Кравчук у той час молов і Горбачову, який ніяк не міг добитися від нього підпису під новим "союзним договором". Якби на місці Кравчука був Гуренко чи Івашко, той договір підписали би влітку 1991-го, керуючись результатами "всесоюзного референдуму". І жили би ми тепер в "оновленому Союзі", ходили би на демонстрації 7 листопада та 1 травня. Коротше, була би у нас нинішня Білорусь.

Але Кравчук тоді нічого не підписав, спровокувавши відомий "путч" у Москві, а за ним проголошення незалежності, референдум і ліквідацію СРСР. Рано чи пізно історія дасть цьому належну оцінку і пам'ятник Кравчуку стоятиме у Києві на почесному місці. А все чому? Тому що Леонід Кравчук народився не в СРСР, а у "буржуазній Польщі" і з дитинства бачив інше життя, якого не могли пам'ятати ані Івашко, ані Гуренко. Він дав нам шанс стати державою і в цьому його історична заслуга навіки.

Що цікаво, ті сімдесят відсотків, що проголосували тридцять років тому за збереження СРСР нікуди з України не поділися. Але голосують вони тепер всього лише за совкового комедіанта – Союз вже не повернути. І зробив це Леонід Кравчук.

Микола Несенюк, для Gazeta.ua