Зеленському навіюють тезу Кремля, яку розганяли за Януковича

Україні треба виграти війну за національну ідентичність

Українське суспільство вже тривалий час обговорює заяви президента Володимира Зеленського щодо політики національної пам'яті. У багатьох оглядачів ці заяви позначені мемом "какая разніца", пише Ігор Лосєв для Радіо Свобода.

За словами глави держави, немає значення, які пам'ятники ставити в Україні, чиїми іменами називати вулиці, якщо ті вулиці добре заасфальтовані та освітлені. А в інтерв'ю ізраїльській пресі президент розповідав, що, мовляв, українці надто вже різні – на сході мають одних героїв, а на заході – зовсім інших. І тому треба або змиритися зі спілкуванням різних регіональних історичних наративів або пропагувати для популяризації нейтральні для всіх прийнятні постаті – письменників, спортсменів, діячів науки і культури і так далі.

Ідея про наявність багатьох (чи принаймні двох) різних і несумісних між собою Україн – це улюблена теза російської пропаганди та її адептів на українських теренах.

До 2014 року практично всі вибори проходили з паразитуванням на природних відмінностях між різними регіонами єдиної країни і на роздмухуванні українофобії, на провокуванні несприйняття української мови, культури та історії. А що ж пропонувалося натомість? Натомість – російсько-радянська версія історії України плюс регіональні варіанти, на кшталт заяв екссекретаря Донецької міськради Миколи Левченка (нині завсідника московських телевізійних ток-шоу) про те, що нехай на заході України будуть свої герої, а на сході – свої.

Проте, країна, що має два різні пантеони національних героїв, довго вкупі не протримається. Не можна одночасно шанувати тих, хто воював за незалежність України, і тих, хто воював проти її незалежності. Це політична шизофренія, що зруйнує будь-яку державу. Більше з тим, це плекання антинаціональної безпринципності, що тепер позначається мемом "какая разніца".

Після 2014 року російсько-радянське бачення українського минулого (і сучасного також!) суттєво девальвувалося, але не зазнало остаточної поразки. Нині робляться спроби таке бачення відродити.

Після проголошення незалежності 1991 року національна українська ідея об'єднувала цілу країну.

За якісь 20 років західна і центральна Україна (над усе Київ) практично стали дуже близькими одна до одної в національно-політичному відношенні. 2014 рік підтягнув до них південь і частину сходу. Гасло, що з'явилося на заході, в УПА: "Слава Україні! Героям слава!" лунає вже і в Сумах, і в Харкові, Дніпрі, Одесі, Херсоні…

Себто навіяна президенту Зеленському його оточенням концепція "кількох Україн" вже не працює, хоча її всупереч реаліям намагаються за будь-яку ціну реанімувати.

Якщо в Україні будуть різні герої, з одного боку ті, що боролися за українську державу, а з іншого ті, хто воював за справу Леніна-Сталіна-Путіна (чи сприяв тій справі), єдиної країни не буде.

Україні, щоб зберегти територіальну цілісність, необхідно, крім усіх інших воєн (звичайних, гібридних, економічних, інформаційних) виграти ще й війну за українську національну ідентичність.

Зеленський з його ідеями різних героїв намагається повернути націю в ті часи (до 2014 року), коли Кремль залюбки використовував українські регіональні відмінності в своїх інтересах за принципом divide et impera! ("поділяй і владарюй!"). Більшість українців в умах і душах уже подолали цей розкол.

Заклики на кшталт "у різних регіонах України мають бути різні герої" – це намагання зупинити поступ української нації до єдності і соборності. Це фактично заклики до національно-політичного регресу і деградації. Теперішня влада не лише не сприяє природному процесу національного єднання в Україні, а фактично перешкоджає йому.