Ми переможемо, бо ні ломаченки, ні усики у бій не підуть

Для них не існує України. Є лише їхній квартал

Більшість українських спортсменів - "ватники". Досить подивитися їхні сторінки у соціальних мережах. Інакше і бути не могло. Український спорт досі є практично незайманим заповідником "совка", зберігаючи усі риси колишнього "радянського спорту". Із 1992 року, коли половина потенційних футболістів національної команди України стала грати за Росію, залишаючись при цьому формально громадянами України, нічого не змінилося. Той же Олег Саленко у моменти тверезості з радістю приймається усіма без винятку українськими журналістами. Вони теж, коли придивитись, українськими є лише настільки, наскільки українськими були наші журналісти за часів Радянського Союзу.

Але є і зміни. В СРСР кожен спортсмен офіційно вважався "защитником Родины". Тобто в разі гіпотетичної війни мав бути у перших рядах. Більшість радянських чемпіонів були військовослужбовцями. Це теж зобов'язувало. Спробував би у ті часи який-небудь боксер бовкнути щось на користь американської армії. Він би миттєво відчув усі "принади" реальної служби у армії радянській. І це у найкращому для нього випадку.

У мирний час на це у нас не звертали уваги. Хоча інколи хотілося кричати — настільки проросійськими були слова і вчинки наших спортсменів, тренерів, функціонерів. Але кричати не було сенсу: Росія ж була нашим "стратегічним партнером". Коли почалась війна, численна українська "вата" перелякано замовкла. Лише за певний час найбільш активні любителі Росії почали промацувати ґрунт. І промацали.

Коли я пару років тому публічно засудив боксера Усика за його кривляння перед окупантами в Москві із нашим прапором, навіть цілком ніби притомні колеги зі мною не погоджувались — він же прославляє Україну! Я ж і тоді, і тепер вважаю, що нам такі "прославляльники" лише шкодять.

Тепер настав час іншого боксера — Ломаченка. Він теж ніколи не приховував своїх проросійських поглядів. Але всі робили вигляд, що цього немає. Що тепер? Не здивуюся, коли незабаром усі ці усики і ломаченки ходитимуть Києвом із російським прапором під собаче підгавкування тисяч і тисяч ватників. Тих самих, для яких не існує України. Для них існує лише їхній квартал. У прямому і, на жаль, загальному значенні.

Тому чим швидше ми визначимо, хто із нас готовий захищати Україну, а хто — квартал, тим буде краще для всіх. Боюсь, що нас виявиться меншість. Але ми все одно переможемо! Тому що ані Ломаченко, ані Усик, ані їхні симпатики у реальний бій не підуть. Всруться!

Микола Несенюк, для Gazeta.ua