Він не гірший за Кличків

У радянській армії українців любили. Здорові, роботящі, слухняні, охоче говорять російською – призовники з України були знахідкою для командирів. Не те що "чурки нерусские" із Центральної Азії, а особливо – з Кавказу, які можуть і норов показати, і російською говорять неохоче. Уже в перші місяці служби українці вибивалися в єфрейтори і сержанти, допомагаючи командирам справлятися з "чурками". Бійки між "хахлами" та "чурками" були регулярними і мовчки заохочувались командуванням, яке було у виграші за будь-якого їх результату.

 

Саме такою бійкою між "хахлом" та "чуркою", на радість московському командиру, був "поєдинок" боксерів Олександра Усика й Мурата Гассієва. Він пройшов у Москві під акомпанемент телячого вереску українських уболівальників. Різниця між цим боєм і бійкою у солдатській казармі була лише в тому, що переможець отримував не нові чоботи від старшини, а купу мільйонів.

У Москві не могли натішитися. Дивіться всі – немає ніякої війни з Україною! Якби була війна, то хіба приїхав би український чемпіон сюди, щоб перемагати тут "россиянина"? Це все пропаганда укрофашистов! Ви Усика запитайте! І він скаже, що Крим – це Крим і таке інше.

Як не прикро, а сказане відповідає дійсності. У нас справді чи не половина народу вважають, що війни немає, що треба, аби скоріше настав мир.

Так само нічого Москва не втратила від того, що Усик частіше за Гассієва потрапляв кулаком у голову супротивника. Бо ж "хахол" побив не "русского", а "чурку", якого не дуже і шкода. Як не крути – безпрограшний варіант за якісь там 10 чи 20 мільйонів. Хіба це гроші?

Інше дивує. Від перемоги Усика над Гассієвим радісно верещала не лише українська вата, а цілком патріотично налаштовані громадяни. Їм сподобалося, як Олександр виходив на ринг під синьо-жовтим прапором і під нашу пісню. А що, у Москві колись забороняли гопак чи українські пісні? Навпаки – за часів СРСР цей танок і "Ніч яка місячна" були на кожному кремлівському концерті. Картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану" досі прикрашає Третьяковську галерею. Ансамбль танцю Вірського і хор Верьовки у 1970–1980-ті не вилазили з Москви, втішаючи своїм мистецтвом поблажливих колонізаторів. Одержували непогані гроші, мешкали у пристойних готелях. Жили, як у сержанта за пазухою. І все це мало демонструвати нашу "нерушимую дружбу". Тепер, після Усика, вже якось не виходить дорікати тим українським артистам, що гастролюють у Росії. Навпаки, тепер маємо пишатися ними, чи не так?

Чого насправді варта перемога Олександра Усика в Москві? Чи довела вона силу українців, як дехто стверджує? Позаминулого століття у складі мандрівних цирків, що виступали по містах і селах, часто був африканський силач в особі вивезеного з чорного континенту темношкірого раба. За миску їжі він бився на арені з усіма охочими, збільшуючи доходи власника цирку. Цей, перепрошую, негр, теж міг би казати, що своїми перемогами на рингу доводить незалежність та волелюбність народів Африки. Але не казав, бо всі добре знали, що він б'ється за харч. Ніхто цього не приховував: ось раб – ось миска.

Не збираюся тут ставити риторичних запитань і звертатися до національної свідомості Олександра Усика чи його тренерів та менеджерів. Бо не треба шукати те, чого немає, там, де цього немає. Синьо-жовтий прапор наш чемпіон піднімає винятково для того, щоб в Україні "не воняли", як казав був ще один відомий український "патріот" співак Іван Дорн після того, як вийшов на московську сцену в майці з тризубом.

 

Залишилось небагато – висунути Олександра у президенти України. Чому ні? У нас же кумирами нації є фахівці з мордобиття – перепрошую, професійного боксу. Чим Усик гірший за братів Кличків, із яких нам посилено ліпили "рятівників нації"? Такий самий грізний вираз обличчя. Така сама глибина інтелекту. Така сама популярність серед народу. Просто дивно стає: куди дивляться політтехнологи?

На другому році служби в радянській армії, коли з'явився вільний час, я подружився з вір­менами та азербайджанцями, не кажучи вже про грузинів. Серед них були розумні хлопці, які допомогли мені подивитися на світ їхніми очима. Запитували, що я робив би, коли б мене призвали, наприклад, до азербайджанської армії? Був би "чуркою", – жартома відповідав. І ми щиро сміялися. Бо вони не вважали мене "хахлом", а я їх – "чурками". Російським командирам це не подобалося. А що мені було до того, коли я не хотів бути ні сержантом, ні єфрейтором? І тому ніколи не бився з "чурками", як "хахол" – на радість начальству

×