Європа зробила все, щоб Україна не опиралася російській силі силою

У кожному конфлікті бачить "боротьбу праведних з праведними"

Зараз перекладаю нову книгу Луука ван Мідделаара (робоча назва: "Нова політика Європи: десять років політичних криз"). Там цілий розділ присвячено тому, як європейські лідери у 2014-2015 роках намагалися розв'язати те, що автор книги скромно називає "українською кризою".

Автор досить докладно і правдиво описує, як "політична Європа" зробила все від неї залежне, щоб Україна в жодному разі не опиралася російській силі силою. Бо для Європи - буквально - немає нічого гіршого, ніж нова війна на європейському континенті. Хай що завгодно, але не це.

Чому так? Ось загальний - і справді проникливий - висновок автора:

"Якщо класична американська історія, по своїй суті, є моральною виставою про боротьбу праведних з сильними, а російська історія – цинічна хроніка боротьби сильних з сильними, то європейська історія надає нам трагічне усвідомлення, що політика дуже часто є боротьбою праведних з праведними: мир проти справедливості, рівність проти свободи, безпека проти демократії. Ми, європейці, граємо не задля перемоги, а задля мінімізації втрат."

Якщо не цілком, то великою мірою це, безумовно, справді так. І це чудово висвітлює і гуманістичну силу сучасної Європи, і також її прикру політичну слабкість.

Бо навіть там, де безумовно йдеться про "боротьбу праведних з сильними" - як-от, в україно-російському протистоянні - Європі не лише набагато звичніше, але й набагато комфортніше та безпечніше щосили намагатися побачити "боротьбу праведних з праведними".

Саме звідси багато разів свідомо і лицемірно повторена європейцями брехня російської пропаганди про "донбаських проросійських повстанців" та "громадянську війну в Україні".

Звідси також фактично сповідуване європейськими політиками правило "в сучасній Європі нема за що вмирати, тим паче масово"; тому, якщо на вас, десь на околиці Європи, напав агресор, його можна спробувати зупинити (ну добре, бодай уповільнити) дипломатичними засобами, але - в жодному разі не військовими.

"Не думайте про перемогу, думайте про мінімізацію втрат" - хіба не це твердить Європа Україні постійно від 2014 року? "В жодному разі не опирайтеся силі силою, бо ваш кривдник все одно сильніший; тому, хоч він вас і кривдить, але ви все ж таки спробуйте його задовольнити, бо, напевно, він теж у чомусь правий".

Так, ця Європа вистраждала цю свою миролюбність і має певне моральне право послатися на "трагічне усвідомлення" власного минулого.

Але щойно це внутрішньоєвропейське правило - бачити в кожному конфлікті "боротьбу праведних з праведними" - універсалізується, як воно стає або ширмою, або брехнею.

До того ж, українці у своїй історії вистраждали не менше за інші народи Європи - але аж дотепер зберегли в собі здатність бачити цінності, втрата яких несумісна з продовженням фізичного існування. Якби це було не так, в нас не було б Небесної сотні, а в усій Україні досі би правив щонайменше Янукович. А радше, Путін власною особою.

Загальновідома теза, що серед європейців домінують "цінності самовираження", а серед українців "цінності виживання". Але до цього, здається, варто додати, що пересічні європейці мають розкіш зосередитися на "цінностях самовираження" саме тому, що у критичних ситуаціях їхні політичні проводирі переключаються у своїй зовнішній політиці саме на "цінності виживання" - що у протистоянні з Росією як агресором фактично зводить цю зовнішню політику до "стратегії мінімізації поразки".

І що, в такому разі, залишається від високоморального європейського гуманізму?

Оригінал