Військові – наша спільна відповідальність. Деякі душі зламані назавжди

Ми маємо бути до цього готовими

Україна досі не має інституту воєнних психологів. Номінально вони є, але це геть інша служба, якщо порівняти її з американськими чи ізраїльським аналогами. Наші психологи вчилися на своєму досвіді. У світі військові психологи мають кілька напрямків соціалізації: частково працюють прямо в полі, де йдуть бої, адаптовують людей під час ротації та працюють з військовими після звільнення зі служби. На останньому етапі має бути робота з соціалізації та інтеграції людини в мирне середовище. І те, що ми спостерігали на мосту (18 вересня учасник антитерористичної операції Олексій Белько на 4 години заблокував рух автомобілів і поїздів метрополітену по мосту Метро у столиці. Погрожував підірвати. - Gazeta.ua), можна було б зарахувати до проґалин у третій площині.

Психологічні служби не можуть працювати без підтримки держави, без алгоритму — що робити з військовими, як їх соціалізувати, де вони мають працювати. Відповіді має дати саме держава.

Кожну проблему треба розглядати на прикладі конкретної особи. Ось жила собі людина в селі, працювала на 10-12 тисяч зарплатні, відчула патріотичне бажання і пішла добровольцем. Працювати військовим — це геть інша зарплатня, ставлення суспільства. Після боїв вона повертається таксистом, механізатором за 10 тисяч? Почуває себе непотрібним, використаним. І в цей момент ветеранів дуже вдало вербують напівкримінальні організації, якісь ГОшки ветеранські. Під час перевірки з'ясовується, що це недобросовісні політики виводять ветеранів на акції протестів. Психологу немає чого сказати бійцю після служби, якщо він прекрасно усвідомлює — його соціальний статус, його заробіток... потреба суспільства в ньому впала в рази. Без вирішення побутових і соціальних проблем допомогти цим людям психологічно просто неможливо.

У нас є механізми отримання пільг, пенсій, лікування, допомога волонтерів — але все це є розрізненим. Не сконцентрованим як єдина програма. Одному бійцю поталанить — він потрапить до доброчесних волонтерів, які допоможуть оформити документи. Інший може потрапити до шахраїв, які маніпулюватимуть його становищем і тільки підвищуватимуть в ньому агресію й ненависть.

Перший стереотип у суспільстві полягає в тому, що будь-хто після бойових дій має ПТСР. Це неправильно. Насправді посттравматичний синдром можна діагностувати не раніше як за півроку після травми. Друге упередження — це можливість вилікувати ПТСР у будь-якого психолога. Третій — що ці люди є небезпечними. Це не зовсім так, вони не є небезпечними, вони є вкрай травмованими. Одним з найважливіших наших упереджень щодо служби та бойових травм є те, що нам здається — усе можна виправити. Не завжди. І суспільство, і держава, і професіонали мають бути готовими до того, що деякі душі будуть зламані назавжди. Ми повинні мати систему підтримки навіть для тих, хто не хоче говорити, виходити з цього стану і прагне ізоляції. Ми маємо ставитися з повагою до людини, яка віддала своє життя, здоров'я, емоції на те, щоб врятувати країну.

Як не працювати з цими людьми, досвід США показує, що час від часу той чи інший ветеран стріляє по людях або закінчує життя самогубством. Є такі військові травми, які неможливо виправити. Не тому, що так діє війна, а тому що на війні інколи опиняються люди, яким там геть не можна бути. Вони психологічно не переживуть такого досвіду. І це теж момент психологічної військової служби — відбирати серед тих, хто хоче служити у правоохоронних органах й армії, тих, хто не має там бути.

Військові — це наша спільна відповідальність.

Лариса Волошина, для Gazeta.ua