Нові обличчя у Верховній Раді – лиш імітація "вихідців з простого народу"

Таку конфігурацію влади ми вже бачили в радянські часи

На тлі непрофесійно-зелених ініціатив в царині державотворення, точкою збірки для мене стало питання головного редактора "Дня" Лариси Івшиної, що є більш загрозливим для України: хаос, чи диктатура? А й дійсно.

Перш ніж дати відповідь, потрібно розібратися в природі перших політичних кроків молодої влади. Тренінги партійного єднання в Трускавці; призначення "12 апостолів", які мають забезпечувати комунікацію депутатів з керівництвом; обіцянки до кінця року запровадити ринок землі та розпочати глибинні реформи - то все "фішечки" для відволікання уваги. А на ділі спостерігаємо спроби розправи над київським самоврядуванням, в яких активну участь взяв голова Офісу президента Андрій Богдан; показове мовчання у відповідь на гучний скандал навколо Окружного Адміністративного суду і концентрацію всієї влади в єдиному центрі, за яким невідомо хто стоїть, - пише Лариса Волошина для видання "День".

От ви знаєте, хто де-факто керує країною? Хто розробляє стратегію наступу? Хто керує інформаційними кампаніями та запускає димові завіси? Якщо над однопартійною парламентською гілкою влади стоять "апостоли", то хто в них "месія", "гуру", "великий отець", "втілення Бога на землі"? В будь-який момент президент матиме конституційну більшість. І якщо за зняття депутатської недоторканності, референдумізацію всієї країни та інші інноваційні "няшки" завжди можна наскирдувати голосів серед самовисуванців-мажоритарників та проукраїнських партій, то за виконання Мінських угод, закріплення в Конституції особливого статусу Донбасу та вилучення звідти пунктів про невідворотність курсу на ЄС і НАТО завжди можна досягти консенсусу з партією Бойко-Медведчука. Основний підсумок виборів до Верховної Ради - президент Зеленський тепер може все. Одних коментаторів це лякає. Інших - збуджує.

Насправді, таку конфігурацію влади ми вже бачили в радянські часи. Ті ж нікому не відомі доярки та передовики соціалістичної праці одностайно підтримували те, що виносили на з'їзд КПРС "старші товариші". Питання тільки в тому, де буде знаходитися сучасне "політбюро". Але те, що ми спостерігаємо зараз - це лише імітація "вихідців з простого народу". За оцінками спостерігачів, партія "Слуги" має цілком чіткі депутатські групи, що підпорядковуються все тим же фінансово-промисловим кланам. Запит суспільства на нові обличчя був вкотре використаний для укріплення олігархічної системи. Це ново-кучмізм, панове. Тому наслідком будуть: олігархічна вольниця, цензура, наступ на громадянські свободи, поступовий дрейф до Москви.

Багаточисленні експерти запевняють, що український обиватель сконцентрований на власному добробуті. Тому такі національні маркери, як армія, віра, мова - це не ті гасла, які можуть перемогти банальний холодильник. Можливо. Але хтось чув під час передвиборчих перегонів програму економічних перетворень від команди Зеленського? Одночасно російська пропаганда трактує перемогу Зеленського, як запит українців на примирення з Москвою та покарання всіх причетних до "розв'язання громадянського конфлікту на сході України". Так в чому ж реальна причина протестного голосування? Примітно, що поки виборці чекають економічного "покращення" та покарання корупціонерів, молода команда проголошує створення російськомовного державного телеканалу, не засуджує розкритий НАБУ суддівський реванш та впритул не бачить потуги Ігоря Коломойського завадити співпраці України з МВФ за допомогою скасування націоналізації Приватбанку, яку в Європі назвали однією з найуспішніших українських реформ.

Справа не в тому, що молода команда прибирає всю владу в країні до своїх рук. По-більшості це відбувається за рахунок демократичних інструментів. Люди самі проголосували за тотально "зелений" парламент та схвалили порушення Конституції заради політичної доцільності. Але головне: заради чого все це відбувається? Поки що отримання абсолютної влади обертається на наступ на все ті ж армію, мову.

До речі. Нові обличчя в українській історії теж вже були. Після комуністичної сірості в Раду увійшли В'ячеслав Чорновіл, Іван Деркач, Левко Лук'яненко та багато тих, хто ніколи не був у політиці. Але все це були ідейні люди, які присвятили життя національним українським, а значить антирадянським, антиімперським та антикомуністичним цінностям. Їх обирали, тому що вони і справді були носіями нових ідей. Які ідеї несуть нові зелені обличчя? Хіба багатовекторність, промови про впровадження космополітичного споживання не є відривом від історичних викликів, перед якими опинилася воююча Україна? Попри відчутну хаотизацію та абсурдизацію публічної політики маємо цілком очевидну підготовку для впровадження диктатури посередностей.