Ми - не вся Україна. Але ми ті, хто не дасть ні міліметра нашої свободи

"Все, що я хотів, погоджуючись працювати під час цього історичного телемосту - це показати і розповісти людям, що ми читали, що ми слухали, що ми дивилися, що ми носили, що ми їли ці п'ять років, коли ми не спілкуємося між собою", - каже російський телеведучий Андрій Малахов у відеозверненні до українського президента після того, як був скасований запланований телеміст між пропагандистським каналом "Россия 24" і українським "Ньюзван".

Ми читали.

Зведення з фронту. Потреби по волонтерці на фронт. Потреби по волонтерці для біженців. Історію України. Справжню історію України. Історію повстанської армії, історію героїв Крут, історію Голодомору, Бабиного Яру. Історію і географію переселення Криму. Алгоритми надання першої допомоги при вогнепальних пораненнях і вибухотравмах. Вірші Ліни Костенко, Сергія Жадана, Оксани Забужко. І пости команди Уляни Супрун, які за волосся, як відомого барона, витягали нас із совкового невігластва і рабства.

Ми слухали.

"Плине кача". Якщо ви не в курсі, що це - ютуб вам у поміч. Ми слухали подкасти з економіки, безпеки та самовчителі рідної мови. Української мови. Ми слухали тишу над руїнами Донецького аеропорту і колискові дітям Кіборгів. Ми слухали українську мову і хорошу українську музику.

Ми дивилися.

В очі матерів, сини яких у полоні. В очі політиків і журналістів, які брехали нам. І продовжують це робити. Дивились на перемогу Джамали і на тортики Лободи в вашому прямому ефірі. Ми дивилися на автобани Німеччини, на галереї Франції, на можливості і досвід. Поки мало дивилися, але будемо робити це далі. Ми дивилися перші фільми зі своїми акторами, своєю мовою зі своєю музикою. Ми дивилися, як з раздовбаних бобиків вивантажували результати вашої братньої любові. Ми дивилися, як міста ставали на коліна під час похорону Героїв. Ми дивилися, як ви розстрілювали наші катери в Чорному морі, як горіли соняшники в Іловайську і тріщали скла у вікнах дитячого садка в Маріуполі. Ми дивилися нові спектаклі і серіали. Ми дивилися в душу реактора, заглядаючи в свою.

Ми носили?

Якщо ви про одяг, то ми носили вишиванки. Як другу шкіру. Як тату і оберіг. Жовтоблакитні і червоно-чорні стрічки на рюкзаках по всьому світу. Щоб нас - не дай бог! - не прийняли за росіян. Ми навчилися носити броники, берці і міжнародний паспорт. Ми носимо покришки під ваше посольство і кров у госпіталі.

Ми їли.

Господи...

Так! Ми їли. Сніданки, обіди та вечері. Черешню з Херсона, абрикоси Чорноморська, картоплю Чернігівщини, виноград із Ужгорода і багато іншого. Включно з сирами, вином і м'ясом з Євросоюзу. Кращі за ті, які ви розчавили бульдозерами під Москвою. Чи було нам смачно? На війні не буває смачно. Буває корисно і досить. А на поминках - гірко. Але ми не їли млинці з лопат. І не будемо.

Слава Україні!

"Ми", на жаль, не вся Україна. Але ми ті, хто не дасть вам ні міліметра нашої свободи і волі.

Оригінал