Європейський політик бачить країну, яка не хоче воювати. Він теж не хоче

Лицемірів ніхто не любить

Ми люто обурюємося з приводу Європи, яка повернула Росію в ПАРЄ. Але чому нам здається, що вона повинна діяти інакше?

Давайте приміряємо на себе оптику умовного європейського політика, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Є Україна. Країна, на яку напала сусідня держава. Агресор анексував один регіон і окупував ще два. За п'ять років загинуло 13 тисяч осіб. Європейський політик відкриває соціологію і бачить, що на п'ятий рік війни до держави-агресора добре або дуже добре ставляться 57% населення України. Погано чи дуже погано - лише 27%. Ще 15% - не визначились. При цьому динаміка цілком очевидна - ставлення поліпшується з кожним роком.

До того ж число тих, хто хоче жити з сусідом без кордонів і митниці, досягло 48%. 38% хочуть припинення військових дій і заморожування конфлікту. Ще 22% готові надати окупованим територіям автономію в складі країни. Битися до перемоги згодні лише 18% жителів України.

У європейського політика немає підстав сумніватися в цих цифрах. Адже на президентських виборах 73% українських виборців підтримали людину, яка пропонувала "просто припинити стріляти". І через два місяці після його інавгурації 50% обивателів чекають, що новий президент "вирішить питання припинення вогню на Донбасі".

Список пріоритетів взагалі ілюстративний. 38% чекають зниження тарифів. 20% - підвищення соцстандартів. А тих, хто очікує зміцнення армії, і тих, хто хоче нормалізації відносин з Росією, порівну - по 12%.

Соціологія безстороння. Європейський політик бачить у цих цифрах країну, яка не хоче воювати. Яка втомилася від витрат. Яка хоче миру. Яка готова розплачуватися за мир суверенітетом. І чому він в цей момент повинен поводитися як яструб - якщо яструбами відмовляються бути люди, на яких напали?

Він бачить, що в наступному українському парламенті проросійські сили сформують другу за величиною фракцію. Що повернення Криму вважають пріоритетом лише 7% жителів. Що Україна ж - це країна фінансово неграмотних громадян з лівими і авторитарними поглядами на свободи і економіку.

І в цей момент він резонно думає про те, чому тягар санкційних витрат повинні нести його співгромадяни. Якщо жителі країни, заради якої ці санкції вводили, налаштовані цілком по-капітулянтськи.

Ми аплодуємо грузинській делегації, яка підтримала в ПАРЄ українську позицію. Але десять років тому ми поводилися по відношенню до Грузії так само, як сьогодні поводиться по відношенню до нас Європа. Після війни 2008 року 30% українців вважали агресором Грузію, 25% - Росію, а вину на обидві сторони покладали 20%. Через рік з невеликим в другому турі українських президентських виборів зійшлися двоє політиків, кожен з яких підтримав у тому конфлікті Москву.

Ми говоримо про те, що Європа нас зрадила. Що, вибираючи між цінностями і грошима, вона віддала перевагу другому. Згадуємо Судети і історію Другої світової. Але давайте начистоту.

Європа поводиться так, як Україна. Якщо ми не готові нести витрати - то чому їх повинні нести за нас французи і німці? Якщо ми мріємо про мир з агресором - то чому про нього не повинні мріяти Берлін і Париж? І якщо ми голосуємо за повернення в парламент "російської делегації" з партії Віктора Медведчука - то чому цього не можуть робити європейські парламентарії?

Лицемірів ніхто не любить. Немає сенсу говорити про цінності і діяти всупереч. Нам здається, що право на цю етичну формулу відтепер належить нам.

Але, насправді, воно належить європейцям.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода