Українців зваблюють повернутися в "культурний совок"

Не варто обмінювати комерційну привабливість малоросійщини на мрію України зайняти гідне місце у світових трендах

Один із ключових партнерів президента в кінобізнесі - співвласник групи "Квартал 95" Андрій Яковлєв - в інтерв'ю "Детектор медіа" запропонував переглянути заборону на показ російської кінопродукції.

Відповідаючи на питання про те, як він ставиться до заборони російських фільмів, випущених після 1 січня 2014 року, Яковлєв сказав: "Мені здається, що ця заборона має змінюватися. У нас же все довели до гротеску. Я читав список заборонених проектів, серед них є "Паровозик із Ромашкова". Як це виглядає зі сторони?". Змінити ситуацію, на його думку можливо, якщо "розбирати кожен конкретний приклад", - пише Лариса Волошина для espreso.tv.

Інший співвласник "Кварталу" Борис Шефір був більш прямолінійний. На його думку, ніщо так не вбиває культурну галузь в Україні, як україномовні квоти. "Якби нам всередині України дозволили виробляти російською, ми б могли торгувати з Росією цією продукцією. Заборони - це штучна і бридка штука. Цю війну, яку розв'язали політики, сподіваюся, сьогоднішні політики закінчать. Моє ставлення до війни таке, що я розумію - її затіяли, щоб підзаробити грошенят і з того, і з іншого боку. Всі заробили, тільки нас розорили з вами".

Далі пан Шефір говорить про права "регіональних мов". Про те, що потрібно не забороняти російське, а надавати українському преференцій. Що українська мова повинна стати модною, а виробництво на ній - комерційно привабливим.

Але навіщо? Для чого кіновиробникам - якими безумовно є "кварталівці" - якийсь там "Паровозік з Ромашково"? Це ж не шедевр світового кіно. Навіщо ті, хто міг би скористатися відсутністю конкуренції, пропонують відкрити культурні кордони України для російського виробника?

Справа не в мові. Справа в суті. Україномовний ринок доволі малий. Це стосується як кінопродукції, так і книжок, музики тощо. Згадаємо, як вітчизняні митці - ті, що "поза політикою" - намагалися шукати свого споживача серед російськомовної спільноти. Українцям же пропонувалося розчинитися серед росіян, білорусів, казахів та російськомовних мешканців Брайтон-Біч. Багато років політика псевдопреференцій створювала на пострадянському просторі попсове СНД. "Захочете долучитися до новинок - зрозумієте і російською", - говорили виробники. В якийсь момент культурне виробництво в Україні зникло зовсім. Навіть російськомовний продукт тут виробляли росіяни, залишаючи українцям роль "обслуги". Комерційно привабливий російськомовний ринок, який зараз так вихваляли ділки від культури, поступово перетворився для України на безальтернативні російські сенси за російські гроші. Більшість того, що продавалося на вітчизняному ринку, знімалося, писалося, друкувалося не тут. Але найгірше, що перспективні українські митці були поставлені перед вибором: або ти підлаштовуєш свою творчість під російський стандарт, або перетворюєшся на маргінала у власній країні.

Справа тут не в мові виробництва. Справа в якості. У долученості або до світових культурних трендів, або до пострадянського псевдоболота. Російські культурні стандарти заточені під пострадянські смаки. Це пастка, вибратися з якої неможливо без підтримки держави. Ось, що змінили квоти. Вони відкрили для українців світ саме тоді, коли стали щитом на українсько-російському культурному кордоні.

Навіть зараз, в часи, коли будь-який світовий бестселер можна знайти в інтернеті безкоштовно російською мовою, українці не дуже воліють підтримувати національного виробника, або чекати перекладу українською. Але відродження вітчизняної культурної галузі вже почалося. Після 25 років занепаду, україномовний культурний продукт буквально в боях здобуває свого споживача, якого теж потрібно ще зростити і виховати. А для цього вітчизняне культурне поле має пройти детоксикацію. Відсторонивши третьосортний російський продукт, на який рівнялися всі поціновувачі "російського ринку", Україна отримала шанс згодом виростити своїх Джоан Ролінз, Толкіна та Люка Бессона. Ба більше - сформувати споживацький попит на продукцію, яка буде конкурувати зі світовими цікавинками, а не з тим, що виробляє агіткульт країни-окупанта.

І от тут на сцену виходять ті, хто не може бути Люком Бессоном або Гаєм Річі. Вони хочуть стати українськими Микитами Міхалковими, або Дар'ями Донцовими. Їм потрібні російські гроші, російські ринки та зросійщена Україна, як плата за вхід. Бо задля "комерційної привабливості" на ринку агресора, вони мають запустити в Україну імперський ширвжиток. Такі умови контракту. Ось, що ховається за промовками про "несучасність заборон". Питання не в комерційній привабливості творів "Кварталу". Будь це так, його власники прагнули б підкорити світові майданчики, рівнялися б на Містера Біна або Стівена Колбера, а не на Галустяна. Мова про обмін полоненої української культури на допуск до російського ринку для винятково зросійщених співунів "братерства". А також про можливість законсервувати в Україні "культурний совок".

Мова, культура, козацька слава, українське бароко та розстріляне відродження. Що вони для президента України Володимира Зеленського? А що вони для нас? Зеленський, до речі відхрестився від "одкровень" своїх бізнес-партнерів. Але небезпека того, що українці відхрестяться від культурних маркерів в обмін на обіцяний "мир" теж нікуди не поділася. Такі інтерв'ю - це зваблення, де дезорієнтованому споживачеві говорять про суцільне розорення та пропонують подумати про перспективи. І тут все залежить від того, чи віримо ми у потенціал тих, хто вперше за багато років отримав можливість написати, зняти, заспівати без необхідності продиратися через натовп зрощених за російські гроші глашатаїв "русского миру"? Якщо віримо, то не варто обмінювати комерційну привабливість малоросійщини на мрію України зайняти гідне місце у світових культурних трендах.