Ми матимемо гібридного президента зі специфічною картиною світу, завжди наполовину повного і наполовину порожнього

Мій друг Олександр Ройтбурд вважає, що вибори нового президента – "это победа постмодерна над архаикой". І в якомусь сенсі він має рацію.

Якщо вважати постмодерн ситуацією, в якій форми переважають над змістами, уявне та віртуальне перемагає реальне, а телевізор перемагає не лише холодильник, а й бойлер, мікрохвильовку і навіть електролобзик.

Але коли мені кажуть "постмодерн", перше, що я згадую – це романи Томаса Пінчона і Джона Барта, філософію Жака Дерріди, шизоаналіз Дельоза і Ґваттарі, різні "машини бажання", ризоми, дискурси та симулякри...

Одне слово, щось складне до чортиків (настільки, що, можливо, далеко не кожному доступне без спеціальної підготовки) або критичне і таке, що налаштовує на критичне мислення; сумнів у "великому наративі" і його деконструкція. Спробуйте почитати "Слова і речі" Мішеля Фуко, щоб далеко не ходити. Бодай перші 73 сторінки. А потім бодай самому собі перекажіть їх своїми словами.

Але якщо так, то ми й справді маємо якусь дуже вульгаризовану версію ситуації постмодерну, де замість сумніву і критичного мислення – медіакратія (у нашому випадку – влада олігархічного телевізора, вже не кажучи про захопливий світ діджиталу), а замість критики симулякру (як було в Бодріяра) – сам симулякр на чолі державної конструкції. І якщо "великим наративом" називати "архаїку", про яку говорить Олександр, і яка, вочевидь, утілена "архаїчними" ж "скрепами" "армії, мови та віри" та різних химер національного, що легко "виносяться за дужки" у вербальних конструкціях виборчого штабу, то можна припустити, що ця переможна версія постмодерну не зупинилася б у спробах їх деконструкції. Якби не реальність.

Отже, що би це означало на практиці, тобто в зіткненні з реальністю і так званою "системою"?

Ми матимемо гібридного президента зі специфічною картиною світу, завжди наполовину повного і наполовину порожнього. Акціонерне товариство, яке діятиме не в полі цінностей, а в полі інтересів – і необов'язково державних, і не завжди антидержавних. Те, що він нічого не обіцяв, не означає, що він нічого не робитиме. Але те, що він робитиме, не конче закінчиться чимось конкретним.

Його новий статус не передбачає деконструкції "скреп", бо він ішов на президента не для того. Бо й сама посада президента – "скрепа" ще та. Він змушений балансувати між "скрепами" (сюди ж, до речі, можна залічити й такі негативні явища нашої системи, як корупція чи нереформованість цілих сфер життя; так-так, корупція – це не просто негативне явище, а певний спосіб існування, який пронизує все суспільство) та суспільним запитом на зміни, який виявився найпотужнішим чинником цієї кампанії.

Я насправді ні йому, ні його акціонерами не заздрю. Бо цей суспільний запит на зміни – дивовижна у своїй постмодерній нез'ясовності конструкція. Я не вірю, що між запитом на зміни виборця Гриценка і запитом на зміни виборця Бойка, які віддали голоси у другому турі саме Зеленському, може існувати modus vivendi. Особисто я би не хотів опинитись у такому шпагаті між різними запитами на зміни, між вільним ринком і патерналізмом, між середнім класом і бюджетниками, між потребою в реформах і їхній здатності робити людям боляче, незручно та неприємно.

Зеленський від дати інавгурації стає функціональним українцем, а для нас це означає знову те саме, що й у випадку президентства Порошенка. І це "те саме" можна звести, хоч це, можливо, й парадоксально, до елементарної формули: "ворог не в Києві, а у Кремлі", абсолютно відмінної від головного месиджа команди переможця і, за перепрошенням, усього інформаційного дискурсу, який супроводжував нас останні п'ять років: "ворог не в Кремлі, а на Банковій". Тому в якомусь сенсі саме виборці Порошенка і є найнадійнішою опорою нового президента. Отакий-от постмодернізм.

Оригінал