Майдан – це про віру і перемогу. Вони потрібні нині не менше, ніж 5 років тому

Це про свободу

Майдан - це віра. Часто ірраціональна, але врешті переможна.

Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив - щось з того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало. Слабка опозиція, агресивна і впевнена в собі влада, апатична більшість суспільства і злегка стурбований Захід.

Та Україна знов прокинулася, зуміла непросто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській, вірив - достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: "Дивися! Тих, хто навпроти більше. Вони сильніші. Їх не спинити". Спинили.

У "довгу ніч з 18 на 20 лютого", розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. Ми почали готуватися до життя після поразки - обмінювалися контактами на Західній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля. А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули.

Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку, натовп живих і свіжих, які, йдучи Прорізною, питали: "Де тут Майдан?".

Тому пам'ятаймо про Майдан, бо це про віру і перемогу, які потрібні нині не менше, ніж п'ять років тому.

Це про свободу.

Оригінал