Остаточна перемога буде. Бо люди тримаються за руки з обох берегів Дніпра
Пісня, які ми співаємо в наш День Злуки
22 січня, День Злуки. Тарас Компаніченко співає баладу про Савур-Могилу, потім кобзу у нього перебирає Едуард Драч і ми з хлопцями разом заспівуємо "Любо, братці, любо!". Кобза знову переходить до рук Тараса, лунають пісні вояків УНР та малознана поки авторська пісня про добробати.
Здавалось би, класно, але ж нічого особливого - з Едуардом ми волали пісні ще на студентському голодуванні 1990-го. Тарасову кобзу крайній раз я слухав у Щасті між боями. Всі свої, старі баняки - ветерани української національно-визвольної "двіжухи", "свій до свого по своє", чого тут дивного?
Тарасову кобзу крайній раз я слухав у Щасті між боями
А дивне місце. Маріїнський палац. Просто фізично можна відчути, як звуки кобзи та козацький спів розганяють привиди москальських царів та комуняцьких генсеків, такий собі екзорцизм та переосвячення палацових стін.
Фізично можна відчути, як звуки кобзи та козацький спів розганяють привиди москальських царів та комуняцьких генсеків
Дивний контекст та антураж - співаємо не у камуфлі на барикадах, а під величезними аляповатими палацовими люстарами, між колон та вітражних вікон, вдягнені по дрескоду як учасники президентського прийому. Довкола бардів зібрався невеликий гурт слухачів, між якими вперемішку - кілька міністрів чинного уряду країни, герої тої самої Савур-Могили, учасники проголошення незалежності.
Країна таки змінюється. Не тим темпом, як може мріялось в юності, - але таки саме у тому напрямку
Тож країна таки змінюється. Не тим темпом, як може мріялось в юності, коли вперше разом співали - але таки саме у тому напрямку.
Згадую 22 січня 1990-го, коли стояв у живому ланцюгу десь на 17-му кілометрі Житомирської траси. Тоді було відчуття, що починається переможна хода, і скоро "совка" нарешті не стане, бо він, "совок", просто безсилий проти такої купи людей, які серед зими тримаються за руки від Львову до Харкова.
Згадую ранок 22 січня 2011 року, міст Патона, і таке саме відчуття - що Янук не вічний, що випадкову історичну помилку ми скоро виправимо, а от єдність країни таки назавжди, бо людям, що тримаються за руки з обох берегів Дніпра режиму Овоча просто нічого протиставити.
Сьогодні зловив себе на такому ж відчутті, коли Тарас та Едуард настроювали кобзу у Маріїнському. До перемоги ще далеко, але вона таки буде. Омріяна. Остаточна. Наша.
Зі святом, моя єдина країно! Все буде Україна!
Коментарі